Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

але боротися за Британію, яка підбурювала арабів проти турків у Першій світовій війні, коли вони накинули оком на Мосул та Кіркук, – це було вже занадто. Водночас інші європейські країни з власних причин підтримували різноманітні племена Середнього Сходу, які прагнули незалежності.

      Якби це залежало від Маджита, він би й пальцем не ворухнув заради будь-якої зі сторін. Нехай ті європейці поперегризають одне одному горлянки. Хіба не достатньо того, що вони втягували одне одного у цю війну? Маджит не сумнівався, що якби з якоїсь причини Туреччина усе-таки була змушена вступити у війну, вона б сповна заплатила за амбіції великих держав.

      У вагоні-ресторані потяга, повертаючись додому з Парижа, Маджит дізнався, що міністр закордонних справ стурбований іще однією річчю. Він звернувся до делегації: «Панове, наскільки я розумію, англійцям не вистачає зброї, а у французів її зовсім немає. Вони нездатні постачати товари не через погані наміри. Це просто неможливо. Я остаточно усвідомив це під час наших перемовин у Парижі. У моїй голові зараз багато різних запитань. І я маю сумніви щодо їхньої поступової перемоги. Я замислився: а якщо ми поставили не на того коня, підписуючи всі ті угоди, які роблять нас їхніми союзниками?» Після року нескінченних дискусій: хто ж виграє війну і яку сторону варто підтримати Туреччині? – було вирішено, що Туреччині слід узяти сторону Франції та Британії. Тепер, у Парижі, вони дізналися про брак зброї у Франції. Поступово вони почали усвідомлювати, що, мабуть, обра ли не того партнера. Хоча вони й не поверталися в Анкару з порожніми руками, та були дуже розчаровані, що здійснилася лиш незначна частка їхніх сподівань.

      Наприкінці перемовин, у їхній останній вечір у Парижі, Маджит зміг дотримати обіцянки, даної Сабісі, – побачитися із Сельвою. Він сказав товаришам, що мусить провідати родича, який живе у Парижі, а вони були достатньо делікатні, щоб не розпитувати.

      Маджит вирішив зустрітися із Сельвою у «Кафе де Флор», бо воно було приховане від людських очей. Своячка прибула з повними руками подарунків для своїх матері, сестри та небоги. Вона міцно обняла Маджита і розцілувала його в обидві щоки. Було очевидно, що дівчина дуже рада зустріти когось із дому. Вона детально розпитувала про кожного. Чи Сабіха і досі підв’язує волосся Хюлі величезними атласними стрічками? Чи вони й далі запрошують тих самих старих друзів на звані вечори по п’ятницях? Хто партнер Сабіхи у бриджі? А мати згортає альтанку наприкінці сезону чи коли стає прохолодніше? Вона розпитувала навіть про свого батька, який так у ній розчарувався.

      Маджит поглянув на всі ті подарунки, які його своячка поскладала на крісло. Зніяковіло промовив:

      – Я справді не можу взяти все це із собою, Сельво.

      У мене лише невелика валіза.

      – Будь ласка, Маджите, не відмовляй мені у задоволенні передати дещо своїй сім’ї! Може, я не матиму іншої можливості. Я можу вискочити і купити невеличку сумку в «Лафаєт».

      – Ні, заради Бога,