Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

досить! Ти вже сказала, що хотіла, і починаєш набридати.

      Дівчина зрозуміла, що передала куті меду.

      – Пробачте, мамо.

      Сабіха віддала плаща Кальфі й поспішила просто до своєї кімнати. Вона впала на ліжко, склала руки під підборіддям і замріяними очима вдивлялася у щось невидиме.

      Мати зайшла до кімнати слідом за нею.

      – Боже, ти ж зіпсуєш своє вихідне плаття! Не слід лежати у цій милій шовковій сукні. Ну ж бо, не змушуй нас угадувати. Хто там був? Як усе минуло?

      – Ой, мамо, все було чудово. Там був юнак, що зветься Маджит. Кажуть, він – небіж Неджмійо-ханим. Навчався у Парижі й працює у міністерстві закордонних справ.

      Він чудовий, тобто надзвичайно вродливий.

      – І?

      – Ну, важко сказати… Він танцював із Неджлою, та більшість часу провів за розмовами зі мною. Здається, він дуже зацікавився мною.

      – Хіба я не казала тобі, що ти будеш там найгарнішою? – перебила її Сельва.

      – Інші дівчата теж були досить милі, та більшість часу він провів зі мною.

      – А інші? Хто ще там був?

      – Дай подумаю… Ну, наприклад, брат Неджли, Бурхан.

      – А він? Чим займається?

      – Хто?

      – Той Бурхан.

      – А! Я й не знаю. Він розповідав мені, та я не пам’ятаю.

      – Бачу. Здається, ти надто захопилася тим Маджитом. Треба дізнатися про нього більше перед тим, як це зайде надто далеко.

      – Немає чого дізнаватися. Я ж розповіла вам, мамо.

      – Краще зніми сукню, поки ти остаточно її не зіпсувала. Твій тато от-от прийде додому, – сказала Леман-ханим, виходячи з кімнати.

      Сельва спостерігала, як Сабіха роздягається. Вона замилувалася сестрою, коли та зняла одяг і розглядала себе у дзеркалі.

      – Ти й справді закохалася, Сабіхо?

      – Не думаю. Хіба можна закохатися за один день? Та він і справді надзвичайно привабливий!

      – Я запитала матір, чи можна запросити кількох друзів зі школи на наступному тижні. Чому б і його не запросити?

      – З усіма тими дівчатами? Ти, мабуть, жартуєш. Він знудиться до смерті.

      Дівчина не надто хотіла, щоб Маджит познайомився із Сельвою. Зрештою, вона була вища на зріст, а може, й вродливіша за Сабіху.

      – Я і Рафо запросила.

      – Ти про того хлопця-єврея?

      – Так, про того єврея, – сказала Сельва, передражнюючи сестру.

      – Не задирайся. Хіба я брешу? Він же єврей, хіба ні?

      – Так, але він відрізняється від інших. Він набагато розумніший, у нього гарні манери, і він дуже зрілий…

      – Можеш не продовжувати. Побережи дихання. Як би там не було, це неможлива ситуація.

      – Неможлива? Хіба можна бути друзями, лише маючи на увазі шлюб? Ти про це?

      – Життя надто коротке, Сельво. Як часто батько говорив із нами про цінність часу? Час не можна марнувати.

      – Якщо життя таке коротке, хіба це не зайва причина взяти від нього все можливе? Жити так, як ми хочемо?

      – Тобто Рафо – це те, що ти хочеш?

      Сельва не відповіла.

      – Рафо… – продовжувала Сабіха. – Він таки джентльмен, не заперечуватиму. З іншого боку, якщо