Метелик. Анри Шарьер

конвої до Ґвіани. Бо якщо ми пропустимо перший корабель, наступного доведеться чекати тут, у в’язниці, аж два роки. Після зустрічі з ним вам треба повернутися сюди, панотче кюре.

      – Причина?

      – Скажімо, ви забули тут молитовник. Я чекаю відповіді.

      – А чому ти так квапишся їхати в таке жахливе місце, як каторга?

      Я пильно дивлюся на кюре, справжнього комівояжера Господа, і, впевнившись, що він не зрадить, кажу:

      – Щоб швидше втекти, отче.

      – Бог тобі допоможе, дитя моє, я певен, і ти почнеш нове життя, я це відчуваю. Я ж бачу, що в тебе очі хорошого хлопця, а душа шляхетна. Я піду в тридцять сьому камеру. Чекай на відповідь.

      Він повернувся дуже швидко. Деґа погодився. Кюре залишив молитовник до наступного дня.

      Сьогодні мені подаровано промінь сонця, він осяяв усю мою камеру. Завдяки цьому святому чоловікові.

      Якщо Бог існує, чому він допускає, аби на землі жили такі різні людські істоти? Прокурор, поліцейські, полени, а ще кюре, кюре з Консьєржері.

      Візит цього святого чоловіка мене підбадьорив і був корисним.

      Результату наших прохань ми чекали недовго. Тижнем пізніше, о сьомій ранку, ми семеро стоїмо в шерензі в коридорі Консьєржері. Охоронці зібрались у повному складі.

      – Догола!

      Усі повільно роздягаються. Холодно, тіло вкрилося гусячою шкірою.

      – Покладіть речі перед собою. Поворот, крок назад!

      Кожен опинився перед пакетом.

      – Одягайтеся!

      Сорочку з тонкого полотна, що була на мені кілька митей тому, замінила широка негнучка сорочка з цупкого полотна, а мій гарний костюм – роба й штани з грубої вовняної тканини. Зникають і мої гарні черевики, замість них – пара сабо на босу ногу. Досі ми були як нормальні люди з виду. Дивлюся на шістьох інших – який жах! З особистістю кожного скінчено, за дві хвилини ми перетворилися на каторжників.

      – Праворуч! Триматись у колоні! Уперед кроком руш!

      У супроводі двох десятків охоронців ми виходимо у двір, де нас по одному розсаджують по вузьких відсіках тюремного автобуса. Ми вирушаємо до Больє – центральної в’язниці в Кані.

      Кан. Центральна в’язниця

      Одразу після прибуття нас заводять у кабінет начальника. Він чванливо сидить у кріслі за столом у стилі ампір на подіумі висотою метр.

      – Струнко! З вами говоритиме начальник.

      – Засуджені, ви в місці пересилки для в’язнів, які очікують відправки на каторгу. Це тюряга. Абсолютна постійна тиша, не чекайте нічиїх візитів, ні листів. Або піддатися, або зламатися. Вибирати між двома дверима: одні за гарної поведінки приведуть вас на каторгу, другі – на кладовище. У разі поганої поведінки таке: за найменшої провини шістдесят діб карцеру на хлібі й воді. Ніхто не витримав у карцері два сидіння поспіль. Хто має вуха, той почує, бувайте.

      Тоді звертається до П’єрро-придурка, виданого Іспанією:

      – Ваша професія на волі?

      – Тореадор, пане начальнику.

      Розлютований відповіддю, начальник горлає:

      – Заберіть цього чоловіка! Силою!

      Четверо чи п’ятеро фараонів