Метелик. Анри Шарьер

до нас. Добраніч.

      І вимикаю світло.

      Це воскресіння, це повернення з могили, вихід із кладовища, де мене було поховано; всі пережиті емоції й купіль цієї ночі, яка знову прийняла мене в життя серед інших людей, настільки мене розтривожили, що я ніяк не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима, наче в калейдоскопі, без жодної хронології пролітають образи й речі, уся сукупність відчуттів, вони чіткі, але геть безсистемні: суд присяжних, Консьєржері, потім прокажені, Сен-Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Ісус, шторм… Так, наче все те, що я пережив, намагається постати водночас у галереї моїх спогадів у фантасмагоричному танку. Я марно намагаюся прогнати всі ці образи, та мені це ніяк не вдається. Найкумедніше те, що вони поєднуються з виском свиней, криками гоко, завиванням вітру, шумом хвиль, усе оповите музикою однострунних скрипок, яку ми щойно слухали в різних барах.

      Мені вдається заснути вже над ранок. Близько десятої ранку хтось стукає в наші двері. Це всміхнений метр Бовен.

      – Доброго ранку, друзі. Ви ще в ліжку? Ви пізно повернулися. Чи гарно розважилися?

      – Доброго ранку. Так, пізно, перепрошуємо.

      – Та що ви! Це нормально після всього того, чого вам довелося зазнати. Слід належно використати першу ніч вільних людей. Я прийшов, щоб провести вас у поліцейський відділок. Ви маєте прийти в поліцію й заявити про нелегальний в’їзд у країну. Після цієї формальності ми провідаємо вашого друга. Сьогодні зранку йому зробили рентген. Результат буде пізніше.

      Ми швиденько вмиваємося й спускаємося вниз, де на нас чекають капітан і Бовен.

      – Добридень, друзі, – поганою французькою вітається капітан.

      – Усім доброго ранку, чи все гаразд?

      Жінка-офіцер Армії порятунку запитує:

      – Чи сподобався вам Порт-оф-Спейн?

      – Так, мадам. Ми дістали масу задоволення.

      Невелика чашка кави – і ми рушаємо до поліцейського відділку. Ідемо пішки: до нього менше двохсот метрів. Поліцейські з нами вітаються, не звертаючи особливої уваги. Проминувши двох темношкірих вартових в одностроях кольору хакі, ми заходимо в строгий, імпозантний кабінет. З-за столу підводиться офіцер років п’ятдесяти в сорочці й краватці кольору хакі, на його грудях повно значків і нагород. Він у шортах, до нас звертається французькою:

      – Добридень. Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти ваші заяви, я хочу трішки вас розпитати. Скільки вам років?

      – Двадцять шість і дев’ятнадцять.

      – За що вас засуджено?

      – За ненавмисне вбивство.

      – Який вирок?

      – Довічні каторжні роботи.

      – Тоді це вбивство було навмисним?

      – Ні, пане, у мене ненавмисне.

      – А в мене навмисне, – уточнює Матюретт. – Мені було сімнадцять.

      – У сімнадцять років уже усвідомлюєш, що робиш, – каже офіцер. – Якби такий факт був підтверджений в Англії, вас би повісили. Утім англійська влада не повинна висловлювати судження