Метелик. Анри Шарьер

п’ять, поворот… Один, два, три, чотири, п’ять, поворот. Минуло багато часу в метанні від вікна до дверей камери. Закурюю, відчуваю, що я усвідомлюю ситуацію, я врівноважений і здатний витерпіти будь-що. І обіцяю собі наразі не думати про помсту.

      Залишимо прокурора там, де я зупинився, прикутим до ланцюга, закріпленого за кільце, що в стіні, якраз навпроти мене, бо я ще не вирішив, як змушу його здохнути.

      Несподівано лунає крик, пронизливий, пройнятий неймовірним жахом, крик відчаю проникає крізь двері моєї камери. Що це? Наче крик людини під тортурами. Але ж тут не кримінальна поліція. Дізнатись, у чому річ, неможливо. Ці нічні крики мене ошелешили. Якими ж сильними вони мають бути, щоб проникнути через оббиті двері. Можливо, це якийсь божевільний. Ним так легко стати в цих камерах, де до тебе нічого не пробивається? Я голосно розмовляю сам із собою, запитуючи: «Якого дідька це тебе хвилює? Думай про себе, тільки про себе й свого нового союзника, про Деґа». Нахиляюся, випростуюся й сильно б’ю себе в груди. Мені дуже боляче, отже, усе гаразд: м’язи рук прекрасно функціонують. А ноги? «Можеш себе привітати, адже ти на ногах більше шістнадцяти годин і навіть не відчуваєш утоми».

      Китайці вигадали краплю води, що раз за разом падає на голову. Французи вигадали тишу. Ліквідовують будь-який засіб відволіктися. Ні книжок, ні паперу, ні олівця, вікно з товстими ґратами повністю зашите дошками, окремі неширокі отвори пропускають трішки дуже розсіяного світла.

      Страшенно вражений тим несамовитим криком, я, наче звір, метаюся по камері. І справді почуваюся всіма покинутим і буквально заживо похованим. Я сам-один, і віднині долинути до мене може один лише крик.

      Двері відчиняються. На порозі старенький кюре. Ти не сам, ось перед тобою стоїть кюре.

      – Добривечір, сину мій. Вибачай, що не прийшов раніше, я був у відпустці. Як ти?

      Добрий старенький кюре невимушено заходить у камеру і, не вагаючись, сідає на матрац.

      – Звідки ти?

      – З Ардеша.

      – Хто батьки?

      – Мама померла, коли мені було одинадцять. Тато мене дуже любив.

      – Ким він був?

      – Учителем.

      – Він живий?

      – Так.

      – Чому ж тоді ти говориш про нього в минулому часі, якщо він живий?

      – Він живий, а я помер.

      – О, не кажи так. Що ти зробив?

      Блискавкою майнула думка, що казати про свою невинуватість смішно, тож швидко відповідаю:

      – Поліція каже, що я вбив людину. Якщо вона так каже, це має бути правдою.

      – Торговця?

      – Ні, сутенера.

      – І за якусь історію, що трапилась у злочинному світі, серед своїх, тебе засудили на довічну каторгу? Нічого не розумію. Це було навмисне вбивство?

      – Ні, просто вбивство.

      – Це неймовірно, бідолашне дитя. Що я можу для тебе зробити? Хочеш помолитися зі мною?

      – Даруйте, панотче кюре, я не маю ніякого релігійного виховання й не вмію молитися.

      – Бог любить усіх своїх дітей, хрещених чи ні.