Метелик. Анри Шарьер

Баттон передає мені три цигарки «Ґолуаз» і записку: «Метелику, знаю, ти поїдеш, зберігши гарний спогад про мене. Я наглядач-в’язень, але намагаюся завдавати якнайменше зла покараним. Я погодився на цю посаду, бо в мене дев’ятеро дітей і я хочу якнайшвидше дочекатись амністії. Я спробую домогтися милості, не чинячи багато зла. Прощавай. Удачі тобі. Конвой вирушає післязавтра».

      Нас справді збирають наступного дня групами по тридцять осіб у коридорі дисциплінарного відділення. Санітари з Кана роблять нам щеплення від тропічних хвороб. Три вакцини й два літри молока для кожного. Деґа стоїть коло мене. Він замислений. Ніхто не дотримується жодних вимог тиші, адже нас не можуть посадити в карцер одразу після щеплення. Ми пошепки перемовляємося під носом в охоронців, які не наважуються щось казати в присутності санітарів з міста. Деґа каже:

      – Чи ж у них вистачить фургонів, щоб усіх забрати за раз?

      – Думаю, ні.

      – Сен-Мартен-де-Ре далеко, і якщо вони возитимуть по шість десятків щодня, це займе днів десять, лише тут нас близько шестисот.

      – Головне – нам зробили щеплення. Це означає, що ми в списку й незабаром опинимося серед каторжників. Тримайся, Деґа, перед нами новий етап. Розраховуй на мене, як я – на тебе.

      Він дивиться на мене сяючими від задоволення очима, кладе свою руку на мою й повторює:

      – На життя й на смерть, Меті.

      Розказати щось особливе про конвоювання не можу, хіба що те, що ми задихались у своїх закапелках у фургоні. Охоронці відмовлялися впускати свіже повітря, бодай привідчинивши двері. Після прибуття в Ла-Рошель два наші попутники виявилися мертвими від задухи.

      Роззяви, які зібралися на набережній – Сен-Мартен-де-Ре – це острів, і через протоку нас переправляють на човні, – присутні під час виявлення цих двох бідолах. Але ніяк на нас не реагують, між іншим. Оскільки ж жандарми мають здати нас у фортецю живими чи мертвими, вони завантажують трупи на борт разом з нами.

      Переправа була недовгою, та ми змогли вволю подихати морським повітрям. Я кажу Деґа:

      – Пахне втечею.

      Він усміхається. Жуло, який сидить поруч, зауважує:

      – Так. Пахне втечею. Я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я попався, як останній дурень, коли збирався пристукнути скупника, який здав мене на суді десять років тому. Пропоную триматися разом, на Сен-Мартені нас відбирають довільно по десять чоловіків у кожну камеру.

      Наш Жуло помилявся. Після прибуття його та двох інших викликали й відвели вбік. Ці троє були втікачами з каторги, яких знову піймали у Франції й удруге повернули сюди.

      У камерах – по десять душ у кожній – для нас розпочинається життя в очікуванні. Ми маємо право розмовляти, курити, нас дуже добре годують. Цей період небезпечний тільки для патрона. Невідь-чому тебе можуть викликати, роздягти догола й старанно обнишпорити спершу тіло до самих підошов, уже потім одяг. «Одягайтесь!» – і ти повертаєшся туди, звідки прийшов. Камера, їдальня, двір, де ми годинами ходимо колоною. Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми крокуємо групами по сто п’ятдесят