Метелик. Анри Шарьер

Відтепер я робитиму так завжди.

      Ці довгі години, коли я вибудовую свою помсту, настільки дошкульні, що я цілком виразно уявляю свої дії, немовби цей план уже реалізується. Я щоночі, іноді й добру частину дня подорожую Парижем, начебто моя втеча є чимось доконаним. Те, що я втечу й дістануся до Парижа, не підлягає жодним сумнівам. І перше, що я маю зробити, – це, звісно, виставити рахунок передусім Полену, а вже потім лягавим. А засідателі? Невже ці паскудники далі житимуть спокійно? Ці голодранці повернулися собі додому, страшенно задоволені тим, що виконали свій обов’язок, і неодмінно з великої літери «О». Страшенно поважні, роздуваючись від пихи перед сусідами й своїми міщанками, які, не причісуючись, чекали на них, щоб напихатися супом.

      Так. А що робити з присяжними? А нічого. Це просто нікчемні бовдури. Їх ніхто не готував до ролі присяжних. Якщо хтось із-поміж них був жандармом чи митником, то він і діє, як жандарм чи митник. Якщо ж молочником – то як бунья-овернець[2]. Вони дотримувалися погляду прокурора, який без особливих труднощів зумів підпорядкувати їх собі. Їх не вчили бути суддями. Вони справді не відповідальні за це. Що ж, рішення прийнято, обмірковано й урегульовано: я не завдам їм зла.

      Записуючи всі ті думки, які направду жужмом роїлися в моїй голові стільки років, тому й так виразно обсідали мене зусібіч, я усвідомлюю, наскільки абсолютна тиша й повна, тотальна ізоляція, нав’язані зачиненому в камері юнакові, можуть, перш ніж довести до божевілля, витворити справжнісіньке уявне життя. Настільки інтенсивне, настільки животрепетне, що людина буквально роздвоюється. Вона злітає й реально ширяє там, де їй заманеться. Дім, мати, родина, дитинство, різні етапи життя. Особливо повітряні замки, які вигадує її плідний розум, які в тому дивовижному роздвоєнні він вибудовує з такою неймовірно живою уявою, що справді починає вірити в те, що все намріяне справді відбувається.

      Минуло тридцять шість років, однак і без особливих зусиль пам’яті моє перо біжить по паперу, змальовуючи все, що я справді думав у той момент мого життя.

      Ні, я не завдаватиму їм болю, тим присяжним. Але головний обвинувач? О, цього не можна випустити, ніяк. Для нього, між іншим, я вже підібрав рецептик, готовий-готовісінький, від Александра Дюма. Діяти точнісінько так, як у «Графі Монте-Крісто» зробили з головним хлопом, якого вкинули в підвал і залишили здихати з голоду.

      Цей представник судочинства, звісно, винен. Цей убраний у червоне гриф зробив усе, щоб для нього я вигадав якнайжахливішу кару. Вирішено: після Полена й лягавих я займуся виключно цим стерв’ятником. Винайму віллу. У ній має бути дуже глибокий підвал з товстими стінами й дуже важкими дверима. Якщо двері будуть не надто важкі, я сам законопачу їх матрацом і паклею. Знайшовши віллу, вистежу його й захоплю. Оскільки я попередньо вмурую в стіну кільця, одразу ж посаджу його на ланцюг. Отоді й настане мій час!

      Я сиджу перед ним і з заплющеними очима бачу його навдивовижу чітко. Авжеж, я дивлюся на нього так, як він

2

Бунья (bougnat, від charbonnier (вугільник) і auvergnat (овернець) – назва вихідців з Оверні, які у ХVІІІ ст. були власниками так званих брасері (щось середнє між кав’ярнею й пивбаром), де разом з напоями продавали вугілля та дрова.