Метелик. Анри Шарьер

Перш за все треба ввійти в контакт з уже засудженими, які в майбутньому можуть стати співучасниками втечі.

      Мій вибір падає на одного марсельця на ім’я Деґа. Побачитися з ним, цілком певно, можна в перукарні. Він щодня ходить туди голитися. Я також туди прошуся. І справді, зайшовши в приміщення, бачу, що той стоїть, уткнувшись носом у стіну. Водночас помічаю, як він крадькома пропускає перед собою іншого в’язня, щоб довше затриматись у черзі. Відтіснивши когось, я стаю просто за ним. І одразу питаю:

      – Як справи, Деґа?

      – Усе гаразд, Меті. П’ятнадцять років. А ти? Чув, тобі впаяли по повній?

      – Так, довічне.

      – Оскаржуватимеш?

      – Ні. Вважаю, треба добре їсти й займатися фізичною культурою. Щоб бути сильним, Деґа, нам, цілком певно, знадобляться міцні м’язи. Ти заряджений?

      – Так, десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?

      – Ні.

      – Послухай поради: зарядися чимскоріше. У тебе адвокатом Юбер? Мудак мудаком, ніколи не передасть патрон. Нехай твоя баба піде із зарядженим патроном до Данте. І передасть його Домініку-багатієві – гарантую, ти його отримаєш.

      – Ша, охоронець.

      – Користуєтеся нагодою, щоб потеревенити?

      – Нічого серйозного, – пояснює Деґа. – Каже, що захворів.

      – Що в нього? Нестравність присяжних? – розреготався товстопузий охоронець.

      Отаке воно – життя. Я вже ступив на шлях занепаду. Можна заходитися від сміху, жартуючи про долю двадцятип’ятирічного хлопчака, якого засудили на весь час його існування.

      Патрон я одержав. Це алюмінієва, старанно відполірована трубочка, яка розкручується рівно посередині. Одна половина входить в іншу. В ній п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Узявши в руки шестисантиметрову, розміром, як великий палець, трубочку, я її цілую, так-так, я її цілую перед тим, як запхнути в анус. Роблю глибокий вдих, щоб вона глибше ввійшла в пряму кишку. Там мій сейф. Мене можуть повністю роздягти, змусити розкарячитися, кашлянути, вдвоє зігнутися, але їм не вдасться дізнатись, що в мені щось є. Патрон досить високо проник у товстий кишечник. І став частиною мене самого. Усередині себе самого я ношу своє життя, свою свободу… шлях помсти. Тому що я рішуче налаштований помститися! Власне, я тільки про це й думаю.

      Надворі ніч. У камері я сам-один. Сильна лампа під стелею дає охоронцеві змогу бачити мене крізь невеличку дірочку у дверях. Світло мене сліпить. Я прикриваю очі складеною носовою хустинкою, бо воно реально ріже очі. Лежу, випроставшись на матраці, який кинуто на залізне ліжко, без подушки, і детально прокручую той жахливий процес.

      Але тут, для того щоб зрозуміти подальший перебіг цієї довгої розповіді, щоб до кінця збагнути засади, які допоможуть мені вистояти в боротьбі, мені доведеться затриматися трішки довше: я маю розповісти про все, що зі мною трапилось і що я насправді зауважив у своїй свідомості в перші дні мого поховання живцем.

      Як я все організую, коли мені вдасться втекти? Адже, маючи тепер патрон, я ні на мить не сумніваюся, що обов’язково втечу.