Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

а тут, як на зло, у плеєрі сів акумулятор. Я лягла, заплющила очі й чула, як вона поїхала… Потім вона повернулася, хвилин через п'ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла і знов поїхала.

      – А навіщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.

      Катя байдужо знизала плечима:

      – Забула щось. Мало чого.

      Демон знову оживився:

      – Що? Що вона могла забути?

      Задзвонив телефон в Ірининій кишені. Знову викликала Віка; з незворушним лицем Ірина натиснула відбій.

      «Ну – зорієнтуйся, подумки зверталася вона до Віки. – Ну зрозумій, що сталося. Ну допоможи мені якось… Не знаю як… Тільки не надзвонюй мені, будь ласка, бо він усе зрозуміє і я ненароком виколю собі око…»

      – Вона врізалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя. – Але лікарі казали, що серце зупинилося раніше…

      «Ми в глухому куті, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула її свекруха. Ну, знаю, що дівчинка себе звинувачує… Що ж робити?»

      Вона примружила повіки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв біля вікна веранди, його довга фігура виразно темніла проти світла…

      – Бачу! – Ірина вказала пальцем демонові в груди. – Бачу!

      Демон, здається, здригнувся й позадкував.

      – Що? – злякалася Катя.

      – Бачу її примару! – натхненно віщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як її ім'я й по батькові?

      Катя мовчала цілу секунду.

      – Припиніть, – сказала нарешті. – Ви ж самі в це не вірите. Немає там ніякої примари.

      Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.

* * *

      Катине заціпеніння нарешті урвалось. Немов сновида, вона дозволяла маніпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навіщось повелася на розмову з відьмою. Тепер усе стало ясно, як день, і в цьому денному світлі нікуди було ховатися.

      – Спасибі, ви мені дуже допомогли.

      Головне було – викурити відьму за поріг. Тягти її силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхідні двері, відьма залишиться надворі.

      – Спасибі, ви мені дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклін.

      – Катю, стривай! – масним голосом кричала відьма.

      – Усе, годі. Ви мені дуже допомогли, я щаслива, їдьмо звідси.

      Відьма чомусь була налякана. Раніше Катя, у своєму гіркому заціпенінні, не замислювалася над тим, чому відьма так причепилася до неї, чого хоче – бо ж не грошей. У Каті немає грошей, щоб оплатити такі зусилля. Щастя для Каті? Чому раптом? І чому вона так нервується, явно чогось боїться, не Катиного ж гніву?

      – Зараз поїдемо, – примирливо сказала відьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тільки…

      Стоячи на порозі, Катя втратила пильність.

      Продовжуючи солодко всміхатися, відьма стрибнула до неї, схопила за лікоть і сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а відьма чіпким мавпячим рухом вихопила в неї ключі від дачі, два здоровенних сталевих стрижні на кільці.

      Катя