Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

зробила, аби її втримати?!

      Під його напором Ірина наїжачилася – з останньої сили:

      – Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!

      Демон зробив крок уперед – і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:

      – А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив'язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!

      Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до ліхтарного стовпа; люди навколо мали її за божевільну.

      – Ніщо не прив'язує, – пробурмотіла Ірина.

      І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобі; демон тут був ні до чого.

* * *

      Катя нерішуче піднялася на чуже горище. Тут було відносно чисто й просторо, пахло пилом і вологою, пахло вітром великого міста. Працівники робили свою справу, поспішали, підсвічуючи ліхтарями, і якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неї забули.

      Вона мала вигляд пристойної дівчини. Спокійної, впевненої в собі, забезпеченої, нормальної дівчини, якій захотілося подивитись, як пораються працівники на даху і чи правильно встановлено тарілку…

      Вона відійшла в тінь. На даху було таємничо, як у дитинстві; лісом стояли антени, великі й малі. Працівники квапилися, матюкалися, водили променями ліхтарів; Катя відійшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче її ніколи тут і не було.

* * *

      Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проїзну частину. Хтось вилаяв її, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…

      Нарешті зупинилися пошарпані «Жигулі».

      На годиннику у водія було пів на дванадцяту.

* * *

      Катя ніколи не боялася висоти. Тепер це було як ніколи доречно.

      Вона стояла майже на самому краєчку, милуючись містом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й білими. Усе відбувалося само собою; так і треба. Так легко; скинути біль, мов ношу. Вимкнутись, наче зіпсований прилад. Нічого нема, нічого нема, порожнеча…

* * *

      Ірина бігла через двір, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.

* * *

      Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Після довгої безплідної атаки він затих, а тепер знову вібрував у кишені куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечі, у безчассі й бездумності, що поглинули Катю, цей рух – і цей звук – здалися раптом важливими.

      Відстрочка? Хвилина, дві?

      Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонує, натиснула кнопку:

      – Алло.

      І раптом почула.

* * *

      Вона сиділа на кам'яній підлозі, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.

      А собака, почувши своє ім'я – забута собака, яку сьогодні ввечері не виводили – скиглила й дряпала двері зсередини пазурами, гавкала, скавчала і кликала.

      – Джина, – хрипко повторювала відьма. – Джина…

* * *

      – Джина, – прошепотіла Катя в слухавку.

      Навряд чи собака її чула – радше, відчула