Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

багато запитань, – пробурмотіла Ірина.

      У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.

      – Хто це? – спитав демон.

      – Віка, – відповіла Ірина підкреслено спокійно. Подумала – і натисла відбій.

      – Я її відпустила на сьогодні, – пояснила Каті, а насправді демонові, щоб остаточно уникнути підозр. – Потім перетелефоною.

      Демон прискалив око. Невідомо, що було в нього на думці, але дівчина заговорила знову:

      – Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачі сиділа навіть узимку!

      – Працюй, відьмо! – гаркнув демон. – Які ліки вона приймала? Як це відомо, що аварію спричинив серцевий напад, що написано у свідоцтві про смерть?

      – Якщо я не можу собі вибачити, що я її довела, то він мені тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.

      – Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, і обоє, на диво, замовкли. Відьма відчула миттєве, проте виразне задоволення.

      – То хто сказав, що ти її довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Каті. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуємо…

      Вона зазирнула до кімнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфеті руді чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Відшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Відкрутила кран на кухні, почекала, доки стече іржава вода, сполоснула електрочайник.

      – Ти повинна собі пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомі. – Ти собі пробачиш – і він тобі пробачить!

      Проста думка раптом змусила її завмерти з чайним пакетиком у руці:

      – А ти, бува, не вагітна?

      Катя здригнулася:

      – Ні.

      – Шкода, – пробурмотіла Ірина. – Для діла можна було б йому сказати, що чекаєш дитину.

      Демон свиснув з огидою і кинув на Ірину погляд, якого вона воліла б не бачити.

      – Для якого діла? – сухо поцікавилася Катя.

      – Для нашого спільного діла, – Ірині стало прикро. – Для його повернення.

      – Брехня нікого не рятувала, – повідомила Катя ще сухіше.

      Ірина зітхнула; вона багато чого могла розповісти про цілющі властивості неправди, але боялася, що слухачі в неї невідповідні.

      – Ну і як ви розсталися зі свекрухою? Що ти їй наостанок сказала?

      Катя набрала в груди повітря:

      – Сказала, що з мене годі, що я її більше бачити не можу, що вона життя ламає своєму синові й мені…

      Голос її обірвався. Очі знов змокріли.

      – А вона… вона сказала, що я змія й безвідповідальна скотина і що вона зі мною в одному домі не залишиться… Що я дивлюся на неї, ніби смерті бажаю!

      Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стіл:

      – Навіщо я це говорю? Що це змінить? На що я сподіваюся?!

      – Цукор є? – лагідно спитала Ірина.

      Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В одній шухляді знайшлася картонна коробка з намальованим від руки хрестом. Ірина відкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набір городника: бинт, пластир, анальгін, зеленка,