Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

дивлячись, як радіє життю Джина. Хтось же серйозно в таке вірить!

      Відьма Ірина виявилася неприємно, нелюдськи проникливою. Катерині було наплювати на всяку містику, але на згадку про пронизливий погляд цієї жінки їй щоразу ставало зле. І, що найгірше – Катя примудрилася залишити там фотографію. Збереглися, звісно, скани, електронний варіант, усе можна видрукувати заново – але сама думка, що їхнє з Максом щасливе фото підбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Каті.

      Стаття про відьом, здається, накрилась – і дуже шкода; Катя машинально привіталася з сусідкою, хазяйкою Ямахи. Міцніше стиснула телефон; якщо Макс перетелефонує, як вона багато разів просила – це буде зараз. Упродовж кількох хвилин.

      Плювала вона на жіночу гордість. Люди не можуть розійтися, не поговоривши. Якщо треба буде Макса просити – Катя його проситиме; лише одна розмова. Знайти потрібні слова. Потрібні смисли.

      Ну, телефонуй!

      Джина раптом зірвалася з місця й рвонула через сквер у напрямі до будинку. Катя схопилася, похолонувши – там поруч вулиця, рух, транспорт… І наступної секунди побачила Макса: він вилазив з машини, припаркованої на узбіччі.

      Засмикався в кишені телефон, але Катя бачила Макса – і він нікому не телефонував. Він гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевільна; Катя натисла «відбій» і, слухаючи, як калатає серце, покрокувала назустріч коханому – досі до болю любому! – чоловікові.

* * *

      – Вона не відповідає, – в розпачі Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не відповість? Вимкне телефон?

      – Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тоді ти помреш, Ірино.

* * *

      Каті хотілося його обійняти, і це було б природно, і вона готова була його обійняти – проте останньої миті злякалась. Якщо вона обійме Макса, а той не підведе рук і стоятиме, чужий… Даючи цим зрозуміти, які недоречні ці ніжності… Тоді Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.

      Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усміхаючись так, що тріскалися губи:

      – Привіт… Як добре, що ти приїхав! Піднімемось?

      – Вибач, я на хвилину, – він не здався роздратованим, але й тепла в його голосі не було. – У мене нарада через годину в іншому кінці міста… Я просто подумав, що ці дзвінки затяглись і нам треба нормально поговорити.

      – Так, – сказала Катя.

      Він слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надії. Навпаки – слова були, наче замкнені двері.

      Засмикався в кишені телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала відбій. Ех, треба було заздалегідь вимкнути мобілку.

      Вони сіли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рідного, звичного; Джина, мабуть, думала, що він повернувся з відрядження чи з тривалої відпустки.

      – Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.

      Макс ледь розтяг губи:

      – Ти схудла.

      – Спасибі, – сказала Катя.

      – Але