Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

чутно схлипувала за зачиненими дверима.

      «Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа – туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо – зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»

      Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…

      Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».

      Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то…Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.

      Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»

      Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників – і зустрілася очима з демоном.

      У дзеркалі.

      Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.

      Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав – тільки дивився підозріливо.

      Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п'ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:

      – Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…

      – Нема часу, – прошелестів демон.

      – Мені краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я відьма, я їх усіх наскрізь…

      Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої – між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.

      Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап'ястя й далі, під рукав.

      – Не треба, – прошепотіла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?

* * *

      Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур'янами, а незарослим лишилося єдине місце – бетонна опора для пляжної парасолі.

      – Навіщо ми сюди приїхали? – запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв'язка ключів.

      – Навіщо? –