Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

впіймана бджола.

      Макс ішов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сиділа на лаві й щосили пам'ятала, що навколо люди і що треба тримати себе в руках. Якщо ридати – то вдома, обійнявши, щоб ніхто не бачив…

      Телефон затих на кілька секунд і знову почав смикатися, трястися, лоскотати.

      Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотіла вимкнути, але промахнулась і натисла кнопку відповіді.

      – Катю! – трубка закричала із незрозумілим захватом. – Катрусю! Нарешті!

      – Хто це? – Катя розгубилася.

      – Відьма! – раділа слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрічалися!

      Катя здригнулася:

      – Звідки у вас номер мого…

      – Висвітився ваш номер! – відьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловіка, а хочете…

* * *

      Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.

      – Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографія! Яка їй дорога!

      – Ага, – пробурмотіла Ірина.

      Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»

      Але Катя – диво! – знову відповіла.

      – У мене ваша фотографія! – закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. – Ви загубили фотографію! Я під'їду, куди ви скажете, і віддам!

      – Не треба, – збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. – Уже не треба.

      – Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!

      Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.

* * *

      Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку – начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.

      Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

      «Він існує в моїй свідомості, – приречено подумала Ірина. – Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б'ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

      Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:

      – Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!

      Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».

      – Що вам треба? – глухо спитала дівчина.

      Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:

      – На.

      – Можете залишити собі, – дівчина говорила розмірено й байдужо.

      Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

      «Навіть собаки його не бачать», – подумала Ірина, і плечі її опустилися.

      – Так не годиться, –