Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

й стогнучи, Ірина зіп'ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? – подумала Ірина. – Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв'язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»

      Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…

      – Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!

      Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані – на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.

      Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря – а звідки ж іще? – вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.

      На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому – перетелефоную. Є. М.»

* * *

      Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.

      Вони трималися за руки!

      Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.

      Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.

      Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.

      – Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…

      Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.

      – А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?

      – Ні, – демон перестав усміхатись.

      Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:

      – А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?

      Демон наїжачився:

      – Не твого розуму діло!

      Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.

      Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи