Історія Землі. Роберт Гейзен

радикальну думку, перенесіться в уяві на 4,5 млрд років назад – у час, коли планети щойно сформувалися з усіх тих менших конкуруючих планетезималей. Коли Земля зростала до свого теперішнього діаметру – приблизно в 12 800 км – вона поглинула майже всі залишкові найближчі тіла в послідовності потужних ударів. Ті передостанні зіткнення з об’єктами діаметром у сотні кілометрів, напевне, були видовищними, проте вони мало вплинули на Землю, значно масивнішу протопланету.

      Проте не всі удари були однаковими. В історії Землі яскраво виокремлюється одна подія – один вікопомний день. Десь 4,5 млрд років тому, коли Сонячній системі було приблизно 50 млн років, чорна Протоземля разом із дещо меншою від неї суперницею розміром із планету змагалися за майнові права на вузьку смужку в Сонячній системі. Менше космічне тіло (яке охрестили Тейя – на честь богині-титаніди, яка породила Місяць) цілком заслуговувало на статус планети, оскільки було, ймовірно, вдвічі, а то й втричі більше за Марс (і мало десь третину маси Землі). В астрофізиці є закон, за яким дві планети не можуть одночасно перебувати на одній орбіті. Зрештою відбувається зіткнення і більша планета завжди перемагає. Так само сталося й у випадку Землі та Тейї.

      Винятково виразне комп’ютерне моделювання унаочнює принцип, за яким, як вважають науковці, це і трапилось. Зіткнення завжди відбувається за законами фізики, тож можна зробити тисячі моделювань з усіма ймовірними початковими умовами, щоб побачити, чи утвориться зрештою Місяць. Відповідь тісно пов’язана з вихідними параметрами: масою та будовою Протоземлі, масою та будовою Тейї, їхньою відносною швидкістю та кутом і точністю удару. Більшість комбінацій просто-таки не спрацьовує; Місяць не утворюється. Проте деякі моделі є напрочуд вдалими і в результаті створюють систему Земля—Місяць, подібну тій, що бачимо сьогодні.

      За однією з версій, яку пропонують доволі часто, відбулося сильне бокове зіткнення по дотичній – велика Тейя врізається в іще більшу Землю, поціливши дещо вбік від її центру. Дивлячись із космосу у вповільненому режимі, момент контакту спершу здається легким поцілунком двох світів. Протягом наступних чотирьох чи п’яти хвилин Тейя починає розплескуватися об Землю, наче шматок м’якого тіста об підлогу, не завдаючи останній особливої шкоди. Десять хвилин по тому Тейя стає доволі розплющеною, тоді як поверхня Землі починає деформуватися і втрачає округлість. Через півгодини після удару Тейя просто зникає, а ушкоджена Земля вже не симетрична. Ультрарозпечена гірська порода випаровується, і її сяючі потоки вистрелюють з розверстої рани, затьмарюючи зруйновані світи.

      Інший широкоцитований сценарій, уперше запропонований 1970 р. та вдосконалений протягом наступних двох десятиліть, запропонував теоретик Аластер Кемерон із Гарвард-Смітсонівського центру астрофізики. За його гостроцікавою схемою, маса Тейї складала приблизно 40 % маси Протоземлі. Знову ж таки,