Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

просто розвернувся й пішов геть. Ясна річ, Славко ще якийсь час буде стібатися з мене, може, навіть запише пісеньку з таким дурнуватим приспівом і викладе у свій блог в Інстаграмі, але потім знайде собі іншу забавку і забуде про цей випадок. І я забуду. Адже він – мій друг, мій найкращий друг. Бувало, я теж годинами сміявся разом із ним над усім на світі, але не цього разу.

      Те, що докорінно змінило моє життя, сталося за кілька тижнів до Різдва. Напередодні того фатального дня врешті випав сніг, на який так усі чекали. У Львові запанував майже святковий настрій, і все навколо видавалося незаймано білим, прибраним та урочистим.

      – Замутимо сьогодні! – Славко вдавано безжурно ляснув мене по плечу, але я відчув, якими напруженими були його рухи. Ця силувана безтурботність наганяла на мене справжню паніку, змушуючи пітніти попри мороз надворі. Проте я знав, що не відступлюся і таки прийму Славковий челендж. Мене кумарило від косих поглядів однолітків, від їхнього презирливого «Ботан», яке кидали майже щодня у спину. Проте найбільше допікало прізвисько «Ангелик», припечатане колись однокласницею через моє світле кучеряве волосся.

      Супермаркет був зовсім поруч із гімназією, усього за п’ять хвилин нешвидкої ходи. Щойно ми рушили, як здійнявся вітер. Його раптові пориви зносили з дерев сніг і кидали просто в обличчя. За хвилину-дві на небі з’явилися темні хмари і здійнялася справжня хурделиця, з тих, які бувають раз чи двічі на зиму. Хідник після нічного снігопаду ледь прогорнули, коли його почало засипати наново. Ми зі Славком брели в глибокому снігу, мов два самотні верблюди барханами, залишаючи після себе цілі борозни. Здавалося, хтось невидимий став на заваді нашим планам, проте ми не зауважили цього знаку чи попередження.

      Те, що відбулося в супермаркеті, пригадую, мов крізь сон. Звуки, запахи, відчуття і думки – усе злилося в одну картинку, де годі відділити якийсь конкретний спогад чи емоцію. Пам’ятаю лише, що серце калатало так, що, здавалося, ось-ось виплигне з грудей…

      – Ну, все… працюємо… На раз – два – три… – Славко ввімкнув айфон і наблизив до свого обличчя. – Малята, у прямому ефірі дядя Слава. Зараз дядя Слава зі своїм корефаном замутить крутий челендж! Будьте з нами і не перемикайтеся!

      Скляні двері супермаркету розчахнулися перед нами зі зловісним шипінням. У самому магазині було майже порожньо, лише кілька пенсіонерок котили металеві возики між рядами харчів, видивляючись різні акції до Різдва. Ми зайшли до ряду з солодощами, де все було завалено новорічними подарунками. Славко заховався за гіркою паперових коробок із солодощами і непомітно всунув кілька шоколадок у велику кишеню куртки. Із верхньої, нагрудної кишеньки стирчав його айфон, зловісно світячи своїм сферичним оком.

      – Тепер ти…

      Я відчув, що мені стає неймовірно парко. Трохи розстібнув блискавку своєї куртки і теж, немов ненароком, всунув дві жуйки за пазуху. Мені здалося, що Славковий айфон вдоволено свиснув, транслюючи в Інтернет і мій «сміливий учинок».

      – Чел, ми круті… – знову зашепотів