Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

фальш. Із часом воно обертається порожнечею, розчаруванням для закоханого серця. І тоді зцілення неминуче. Рано чи пізно людина одужує. Зрештою страждання очищують душу… По тому серце розкривається в очікуванні того, справжнього і єдиного. Кохання. І воно обов’язково приходить.

      – Ви неймовірний, пане Іване! Я в такому захваті від вас! Ніколи не зустрічала людини, яка має у серці таке справжнє почуття, і вічне. Аж не віриться… Не знаю, чи відчую коли-небудь ось так… Бо це справжнє диво! А в дива я не вірю… принаймні не вірила до сьогодні. Бо нині з вами ті дива якісь суцільні!

      – Анно, повірте! Вони існують, дива! Головне в них вірити! Ось я – вірю! Моя віра така нездоланна, незламна, аби ви знали… А як мене намагалися зламати! Але зсередини мене гріло моє кохання. Моя Анна! Тому я переміг. І ви… ви ж теж Анна! Все у вас добре, повірте! – Чоловік нахилився над столиком і зіщулив очі. – Зауважте, я сказав не «буде добре», а Є! Є добре! І запам’ятайте: той, хто змусив вас страждати, плакати – не вартий вас! То не ваша людина. То несправжнє, фальшиве… Псевдопочуття. Неодмінно дочекайтеся справжнього. Ви ще така молода, така юна! У вас усе попереду.

      – Але ж… ви так багато страждали…

      – Розумію, про що ви міркуєте… Але в моїх стражданнях немає провини Анни. Жодної. Вона була справжньою, і наші почуття теж. У нас одне серце на двох. І досі так… Я точно знаю, що ми зустрінемося. Хай навіть у безмежжі. Кохання бо невмируще, пам’ятаєте?

      – Так, пам’ятаю…

      Вони вийшли з кав’ярні. Дощ уже не накрапав, хоч було похмуро.

      – Трішки ще проведу вас, Анно, бо мені вже час іти. Обіцяєте мені дещо?

      – Обіцяю! – не роздумуючи, відказала. – Що саме?

      – Дочекайтеся Його, гаразд? Того, знаєте, Єдиного. Який подарує вам обом оте справжнє і вічне. Він блукає десь поряд, я відчуваю… Він шукає вас…

      Усміхнулась, уявивши собі те Диво. Ось вона йде вуличкою і десь – можливо, неподалік чи навіть поряд – іде Він. Він шукає її…

      – Дочекаюсь…

      – Ваші шляхи неодмінно перетнуться, повірте. Це станеться несподівано, випадково, коли й не чекатимете. Ось тоді згадаєте мене й усміхнетесь.

      – Я вам вірю…

      Раптом відчула, як по обличчю ковзнув промінь світла. Здивовано подивилась на чоловіка. Він теж помітив світло на ній. Поглянули обоє у небо. Крізь крихітний просвіт поміж важких сивих хмар просочився єдиний сонячний промінь. І втрапив прямісінько на її лице!

      – Ось! Видите? Це – знак! – радісно всміхнувся чоловік. – Доказ того, що дива існують! Аби не сумнівались! Тримайте його в собі, те світло… Носіть у серці, зберігайте усмішкою. Воно освічуватиме вам шлях до Нього.

      – Так, неодмінно… – відказала, тим часом непомітно вщипнувши себе за зап’ясток: невже усе це справді відбувається?..

      Таки направду нереальний нині видався день. Дивовижний… Анна стояла посеред вулички й дивилась услід постаті пана Івана, що віддалялася і скоро щезла за рогом кам’яниці. Який винятковий чоловік! Таких, напевно,