Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

свою втрату. Не міг утямити, осягнути, прийняти…

      Життя поволі входило у звичне русло. Мене відновили в університеті, я продовжив навчання. Начебто занурився в життя – те, яке мав до зустрічі з Анною, – але… воно було вже не таким. Все було не таке. Зрештою і я став іншим… Усе чекав, що одного чудового дня вона таки з’явиться. Знову… Сидітиме на сходинці в під’їзді або читатиме книжку на лавці у дворі. Проте… вона так і не з’явилася. Лише навідувалася до мене у сни. Ми звично стрічалися, проводили разом час, нам було так само піднесено й добре, як колись… Щоразу, прокидаючись, я не міг собі вибачити, що не запитав у неї, де ж вона?! Але у снах усе було таким звичним… Усе було так само, як раніше.

      Рана від утрати була такою глибокою, що ніяк не загоювалась. Я не міг зустрічатися з жодною дівчиною, жінкою. До тридцяти років не мав жодних стосунків. Не міг мати. Дивився на когось, а бачив її… Вона завжди бовваніла поруч із кожною, з якою знайомився. І всі вони мали блідий і невиразний вигляд у порівнянні з Нею… То й не намагався ні з ким тих стосунків заводити.

      А якось зустрів жінку, котра потім стала моєю дружиною. Та й з нею довго не міг наважитися на серйозні взаємини. Розумів, що вона не отримає від мене тих почуттів, того кохання, на які заслуговує. І досі мене почуття провини тисне, але… нема на то ради. Моє серце, моя душа навіки належать Анні… Анна… вона завжди перемагала. Двічі в одну річку не ввійдеш… Неможливо зустріти двічі Ту, Єдину. Вона ж бо Єдина… Так само й покохати. Звісно, можна закохуватись – але кохати… Кохання дарується лише раз. Позачасове, позамежове, справжнє. Входить у серце, у душу так потужно й міцно, що заповнює весь простір, воно ж бо безмежне! Покохати іншу людину неможливо, адже місце у серці практично все зайняте. Людини, яку кохаєш по-справжньому, може не стати, але почуття до неї залишається. Воно невмируще… Вічне…

      – Ось така моя історія, Анно… – сумовито всміхнувся чоловік. – Тепер ви уявляєте, що я відчув у храмі, коли побачив вас?.. Я досі не можу оговтатись і, відверто кажучи, в душі маю крихітну надію, що ти… – він запнувся й за мить виправився: – ви зараз усміхнетеся і промовите: «це ж я, милий, я…» Та, звісно, розумом тямлю, що це нездійсненно…

      – Але куди ж вона могла щезнути? Як таке можливо? Невже то була якась змова?!

      – Змова… Ви втрапили в «яблучко»! Саме на тій думці я й зупинився, коли мої пошуки ні до чого не привели… А шукав я її довго, дуже довго, одразу після того, як вийшов з лікарні. Але пошуки не давали нічогісінько! Розумієте… ми ж берегли наші стосунки у таємниці, спільних знайомих не мали. Тому я не зміг її знайти… О, я тоді всіляко розмислював… Навіть підпустив думку, що мною оволоділа якась несамовита, шалена ілюзія… Та швидко тієї думки позбувся. І зрештою вирішив, що то була таки змова. Що батьки Анни, помітивши нас разом, просто відвезли її хтозна-куди. А щоб у мене не виникало зайвих питань, вирішили вигадати отаку бздуру. Ніби дівчини просто не було. Інакше я продовжував би її шукати і завдавати всім клопоту… Хоча навіщо такі цирки робити, я не міг уторопати. Як і того, чому вони противилися нашим стосункам. Але інших пояснень