Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

безневинною забавкою, як батярські витівки з пивом. Цвинтарний сторож зранку викликав жандармерію, настільки був наляканий дивним «флешмобом» у перший день Різдва. Досить скоро знайшлися свідки, які бачили двох хлопців у гімназійних одностроях біля цвинтаря. Через негоду вулиця була майже безлюдна і двоє самотніх відчайдухів усім добре запам’яталися. Попри те, що тоді не було камер спостереження, злочин дуже швидко розкрили. Усю провину, ясна річ, поклали на Яна, бо він мешкав на Личакові, походив із незаможної родини, вчився не дуже добре, словом, був, із погляду жандармів, справжнім батяром. А мій дідо був сином професора…

      Батько надовго замовк. Він так і стояв біля вікна, вдивляючись у примарне світло вуличних ліхтарів.

      – Що сталось із Яном? Чим завершилася історія? – нарешті не втерпів я.

      – Яна відрахували з гімназії, а Євген таки успішно здав матуру… Батькові зв’язки зіграли вирішальну роль у його житті… Знаєш, синку, я зараз не просто так згадав про цей сімейний скелет у шафі. Думаю, що настав час нашій родині віддавати борги. Не подумай, що я вірю в містику чи родове прокляття, однак вважаю, що існує певний закон світової справедливості, коли все вчинене повертається, як добре, так і зле. Тож прошу тебе, коли чутимеш звинувачення не лише на свою адресу, але й за Славкову провину, згадуй про Яна і поводься гідно… Не збирай у серці злобу на весь світ, збирай мудрість і досвід у своїй голові…

      До суду справа так і не дійшла, «розсипалася» дорогою туди. Мабуть, депутат Попович приклав до цього руку. Після нашого зі Славком челенджу я так жодного разу і не зустрівся з ним. Телефонний номер мого друга відразу став недійсним, а нового він ані мені, ані комусь із нашого класу не повідомляв. Усі його сторінки в соцмережах відразу було заблоковано. До гімназії Славко перестав ходити, бо «у зв’язку зі станом здоров’я» перевівся на домашнє навчання. Він просто зник. Розчинився. Самоусунувся із мого життя, із життя гімназії, міста загалом. Казали, що батько вивіз його за кордон на якийсь час, доки вляжеться галас. Можливо, так і було.

      Минуло майже два місяці відтоді, як трапилась пригода в супермаркеті. Весна вже делікатно хазяйнувала в місті, непомітно прибираючи сніг із вулиць. Дні ставали довшими, і це додавало оптимізму.

      Поступово я звик до того, що став вигнанцем у гімназії. Де б не з’являвся, відразу припинялися розмови, а учні, мов за командою, відводили очі, не бажаючи навіть поглядом зустрітися із затаврованим злодієм.

      Якось після уроків я повільно брів територією гімназії до заднього виходу, коли знагла почув чиїсь прискорені кроки, ніби хтось намагався наздогнати мене.

      – Сергію! Зачекай, Сергію!

      Позаду мене стояла Лейла. Вона простягала мені невеличкий прозорий пакетик, у якому щось ясніло золотисто-медовою барвою.

      – Сергію, у нас нині Навруз. Це як у вас Великдень і Різдво водночас, бо це свято весни і Нового року заразом. Кожен цього дня має почастуватися пахлавою