Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

знаєш, що кам’яниця, у якій наше помешкання, зведена ще за Австрії, а точніше 1903 року. Тоді ця вулиця називалася Кадетською. Десь у двадцятих роках сюди, у новий ще тоді будинок, переїхав мій прадід Роман із родиною. Він був професором Львівської політехніки й отримав це помешкання на другому поверсі у службове користування. Утім, воно тоді складалося не з трьох, а з шести кімнат, і ще мало кухню, їдальню, ванну і кімнатку для куховарки. Ти все правильно зрозумів: тодішнє помешкання займало весь другий поверх, а зараз тут усе переплановано і поруч живуть цілі три родини.

      Мій дід Євген, якого мусиш пам’ятати, був старшим із трьох дітей прадіда Романа. Дуже добре вчився і мав, як і ти, особливий нахил до точних наук. Тож його батьки сподівалися, що й він свого часу стане професором. Євген навчався у Львівській академічній гімназії, що була тоді у складі Львівської політехніки. До того ж там за спеціальним дозволом цісаря вчили дітей українською.

      Наближалося Різдво 1937-го року. У Львові тоді були дуже непевні часи. Загроза відчувалася звідусіль, тривожні звістки надходили і зі Сходу, і з Заходу. Ти, певно, добре тямиш, про що я. Проте підлітки живуть у своєму особливому світі… Можеш мені навіть не заперечувати – підростеш і зрозумієш… Євген був таким самим безжурним підлітком, як і ти у твої сімнадцять, хіба був на рік старшим. Весною мав складати матуру. Напевно, він і його товариш Ян, або Яньо, як його тоді кликали, почувалися вже вільними і дорослими людьми. Їхні ж викладачі мали іншу думку. Особливо напосідався на учнів Платон Глушинський, професор німецької мови. Сам він був із невеличкого Борщіва, усього в житті досягнув самотужки. Можливо, був людиною непоганою, водночас мав одну прикру, як на думку Євгена, рису. Юний Євген писав про нього в щоденнику, що «вчитель німецької мови Платон Глушинський любить лише селян». Мовляв, коли на гімназійному коридорі з’являється селянин, професор зараз же підходить, довго трясе йому руку, розмовляє дружньо й ласкаво. Селянські ж сини, які живуть у Львові на «станціях», тобто на кватирах у львівських міщан, мають у професора Глушинського один спеціальний привілей: коли до такого учня приїжджають із відвідинами батьки з села, – він звільнений того дня від обов’язку готуватися вдома до лекції з німецької мови. Отож, Євген і Яньо подумали, що це несправедливо, і кілька разів, не вивчивши урок із німецької, збрехали Глушинському, що до них приїздили батьки з села, хоча обоє були львів’янами. День, коли професор дізнався правду, таки настав. Глушинський домігся суворого покарання для юних грішників – ішлося про неатестацію з німецької, а це загрожувало тим, що матуру могли посунути на рік…

      Яньо жив із батьками на Личакові. Його тато був простим крамарем, мав невеличку бакалійну крамничку. Родина ледве зводила кінці з кінцями, водночас батько мріяв, що син вивчиться на лікаря і заживе панським життям, тому й відривав останні копійки, щоб оплатити Янове навчання. Але хлопець більше цікавився життям батярів [6], яких бачив щодня на Личакові, ніж власним майбутнім. Ти ж, певно, чув про батярів? Це були такі собі

6

Львівські бáтяри – унікальна львівська субкультура, що існувала з середини ХІХ століття до середини ХХ століття. Назва «батяр», імовірно, виникла від угорського «betyar», що означає особу, яка має дивні погляди і робить непередбачувані вчинки; авантюриста, гульвісу.