Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

промінь – мовби на Небесах хтось дражнився, пускаючи сонячного зайчика. То був наче знак! Знак Згори. Дівчина відклала книжку й підставила своє лице тому променю. Заплющила очі, всміхнулася так чарівно. О… яке ж то дивовижне, благословенне видиво було! Юна дівчина в білій сукенці, русяве волосся, заплетене в косу, і підставлене сонцю лице! У ті хвилини була схожа на Янгола! Миле створіння… Певно, саме тоді я в неї й закохався.

      – Мила панночко, доброго дня! Дозвольте висловити вам моє шанування! – награно-поважно звернувся до неї я.

      Дівчина обернулася до мене й уважно подивилася, щоправда, мружачись: сонячний зайчик продовжував її дражнити.

      – Дозволяю! Висловлюйте!

      То було сміливо, навіть якось задиркувато з її боку. Та все ж рум’янець торкнувся її щічок, вона зашарілась. Але дивилася в очі, не ховала погляду. То був добрий знак. Отже, не все втрачено, зрадів я. Мені сподобалося в ній таке поєднання: з одного боку сором’язливість і збентеженість, а з іншого – добре відчутна внутрішня сила й характер.

      – Ви моя нова сусідка? Я не помиляюсь? – уже звичайним тоном заговорив.

      – О, так! Не помиляєтесь.

      – Як вас звати?

      – Анна.

      – Надзвичайно приємно! А мене Іван.

      Вона приязно всміхнулася. І то був ще один добрий знак. З тих пір ми стали нерозлучними. Нам було цікаво і добре разом. Спільні інтереси, уподобання. Виявилося, що ми любили ті самі книжки, ту саму музику. Мислили однаково. І навіть мрії мали подібні. Швидко наше спілкування обернулося на щось неймовірне. Один із нас починав думку – інший завершував. Час витікав крізь нас, коли були поруч, просто миттєво! Здавалося, поряд лише кілька хвилин, а виявлялось – годин… Ми відчували неймовірне піднесення, нас здіймало однією хвилею! Те просто неможливо передати. Такого я досі не пізнавав. Та й після того… теж не зазнавав. З жодною жінкою. Вона була Тією… Єдиною. Тому – так… Покохав її усім серцем, усією душею. Звісно ж, взаємно. Як інакше? Дружні здибанки обернулися романтичними побаченнями. Ми тримали наші стосунки у таємниці. Про нас не знав ніхто, жодна жива душа. Так ми вирішили, уже й не знаю достеменно, хто першим те запропонував. Коли кохаєш – волієш кричати про те на весь світ од внутрішнього наповнення, навіть переповнення! Але водночас не хочеться тим ділитися ні з ким, прагнеш зберегти його від сторонніх. Бо це щось таке сокровенне й інтимне… ота ніжність, тремтіння душі…

      Так тривало майже рік, а потім… Потім вона зненацька щезнула. Й ніхто не міг пояснити мені, де ж вона! Ба більше! Мене взагалі не розуміли…

      Спершу спитав у батьків. Мама здивовано глипнула на мене:

      – Йванку, яка дівчина, йой? У наших сусідів немає й ніколи не було дочки! Звідки ти то взяв?

      – Як то «не було»?! Та ж певно, що була! Її звати Анна! Вона моя подруга!

      – Анна? Яка ще Анна… – замислено відповіла мама, занепокоєно розглядаючи мене, й зрештою зітхнула: – Синку, ти перевтомився. Певно, та наука тобі дається важко. Ти себе перенавантажуєш… Стільки тих книжок