Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

ми круті і можемо вкрасти жвачку в супермаркеті…

      Я сам не впізнав власного голосу. Оце-то комент вийшов би для Інстаграму… Жоден актор у світі не спромігся б ліпше зіграти жалюгідність. Я був справжнім нікчемою, огидним самому собі.

      – Я не буду нічого пояснювати, поки не приїде мій тато… – Славко раптом побілів, і його губи зійшлися в тонку лінію. Певно, мої слова зачепили його.

      – А хто в нас тато? – украдливо почав той, що нас затримав, бо, як пізніше з’ясувалося, він був начальником охорони.

      Славко злісно матюкнувся, проте з помітною пихою назвав прізвище батька, посаду. Це ніби додало йому впевненості, бо він ні сіло ні впало заходився роздавати охоронцям «обіцянки», погрожуючи, що завтра «всю зміну цього грьобаного супермаркету звільнять». Здавалося, Славкові слова справили враження. Запала тиша. Старший охоронець зробив знак підлеглим і потягся до мобільного.

      – Алло, Мартусю, маю сенсаційний матеріал для вашого телеканалу. Син самого Поповича щойно нас пограбував… Так, маю запис пригоди… Заплатите як за сенсацію? Тоді зараз перекину тобі на імейл. І чекаю на групу з журналісткою!

      До кінця того дня ми зі Славком стали справжніми зірками Інтернету й телебачення. Не було такого новинного телеканалу в Україні, який би не показував нас щогодини в усій красі. Спершу транслювали наші фото на весь екран, потім крутили нашвидку змонтований ролик, де ми спершу цупимо жвачки і шоколадки, а потім Славко ще й прихоплює «Хенесі». Утім, справжній треш починався в кімнаті охорони, коли лунали Славкові матюки й погрози…

      Знайомий із дитинства світ рухнув і притиснув мене своїми уламками. Із гордості школи й улюбленця вчителів я враз перетворився на покидька, який ошукав їхню довіру. Провинний янгол, що упав на самісіньке дно пекла в переддень Різдва. Більше за все на світі я би хотів відмотати час назад і назавжди стерти ту страшну, фатальну подію з мого життя, але навіть найвидатніший письменник-фантаст був безсилий допомогти мені втілити це бажання. Я мав сповна спожити плоди свого дурного розуму і навіть боявся уявити, як житиму далі.

      Мати весь час плакала, батько ж замкнувся в собі й мовчав. Якби він нагримав на мене, дав потиличника, відібрав мобільний – мені було б легше. Але він мовчав і думав щось своє. Ніби беручи приклад із батька, я теж пірнув під власноруч змайстрований панцир, під який нікому не було доступу.

      Надійшов Святвечір. Ми сиділи втрьох за столом, що на ньому були дванадцять традиційних страв, і вдавали, наче свято завітало й до нашої оселі. Ялинка, прикрашена мамою, незворушно поблискувала вогниками, ніби в минулі роки, коли празник був щирим і радісним. Батьки дивилися телевізор, я колупався виделкою в тарілці. Добігав кінця випуск новин, аж раптом на екрані з’явилося знайоме обличчя. Батьки напружилися, я також витріщився на пласке зображення, бо це було пещене обличчя депутата Поповича, Славкового татка. Відверто кажучи, я бачив його «вживу» лише кілька разів у початковій школі, проте відразу впізнав, бо його портрет періодично з’являвся