Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

все життя вкалувала в універі, вони б ніколи не назбирали на квартиру в такому будинку. Батькам просто підфартило. Тато дістав це помешкання задурно – у спадок від свого діда, теж професора. Навіть я у свої сімнадцять це розумів, а також добре тямив те, що мусив покладатися лише на власні здібності та працю, аби чогось досягти в житті.

      Мажор і гордість школи – дивна парочка, як не крути. Утім, правда була в тому, що ми обоє направду почувалися самотніми.

      Я звернув до свого будинку, майже всі вікна в якому вже були прикрашені новорічними гірляндами. Попри те, що в країні тривала неоголошена війна і новини з фронту були невтішні, люди однаково прагнули свята. Після довгих суперечок ялинку біля Оперного таки поставили, хоча багато хто продовжував обурюватися. Які, мовляв, можуть бути забави, коли до Львова прибувають «двохсоті» й «трьохсоті», коли скрізь біженці? Надто перейнятий собою, я майже не дослухався до цього.

      Біля вхідних дверей побачив пару гарненьких чобітків на високих обцасах. Моя мама готувала випускників до ЗНО з української, тож я здогадався, що чобітки належать котрійсь із її учениць. І справді, двері батьківської кімнати відчинилися й до коридору вийшла краля в коротенькій сукенці. У ту ж мить, коли вона схилилася до свого взуття, я відчув, як червона фарба заливає мені обличчя, бо великий палець на правій нозі зрадливо вистромився в дірку, що протерлася на цілій ще зранку шкарпетці.

      – О, Сергійку, ти вже вдома? – мама теж вийшла в коридор. – Знайомся, це – Лейла, моя нова учениця. Можеш, до речі, подати їй куртку з вішака? Будь чемним!

      Ніби не своїми, а позиченими руками я зняв із вішака щось рожеве і, мов остання незграба, став насовувати легесеньку куртку на вже простягнуті Лейлині рученята. Переді мною на хвильку мелькнули великі чорні очі й білозуба посмішка – капосне дівчисько явно глузувало з мене через ту трикляту шкарпетку. Не дочекавшись, доки Лейла попрощається, я рвонув до своєї кімнати і захряснув за собою двері.

      – Сергію… Можна? – у дверях стояла мама. – Сину, що це було?.. Лейла – переселенка з Криму. Її родина переїхала до Львова цієї весни, після окупації півострова. Що вона подумає про нашу родину? Що це за вибрики?

      – А мені пофіг! – тієї миті я відчував лише злість.

      Напевно, я ще наговорив би купу недобрих і недоречних слів, але мама дипломатично запитала, чи я буду вечеряти, і, отримавши ствердну відповідь, пішла на кухню.

      Наступного дня я побачив Лейлу в нашій гімназії. Вона самотньо стояла біля кабінету, ще зачиненому на час перерви. Біля вікна щебетали дівчата з її 11-б, вона ж одиноко стовбичила метрів за п’ять, зависнувши в телефоні. Не треба бути вельми мудрим, щоб збагнути ситуацію: гоноровий 11-б не прийняв Лейлу. Скидалося на те, що дівки з її класу навмисне ігнорили її.

      – Привіт, Сергію! – Лейлині очиська на півобличчя пропекли мене наскрізь, і я знагла відчув, як червона барва знову заливає моє лице.

      Лейла трималася за лямки розцяцькованого наплічника і цілком щиро всміхалася мені. Я буркнув щось невиразне у відповідь і побіг далі