Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

у руках, що уважно розглядав фреску, – очевидно, турист. Однак голос долинав віддалік – із закутка, огорненого легкою напівтемрявою.

      – …простіть, отче, не можу… – голос уже став чутним.

      Високий літній чоловік зринув із напівтемряви, стривожено озирнувся й поволі пішов до виходу.

      – …думав, буде легше… Певно, таки не готовий. Знов не готовий… – бурмотів уже радше собі, аніж до священика, до котрого звертався хвилю тому.

      Анна схилила голову. Чомусь стало ніяково. Мовби стала мимовільним свідком того, чого негоже було бачити чи чути.

      – Ти?.. Ти… тут?.. О, Господи… – почула поряд із собою й підвела голову.

      Очі чоловіка були жадібно увіп’яті в її лице. Він дивився на неї так, наче добре її знав… наче давно-давно не бачив, що навіть пам’ять стерла її достеменні обриси, не зумівши, однак, вирвати із серця… і так шалено-шалено скучив, аж до болю, постійно ниючого й незагойного… і тепер, побачивши знову, – нарешті, уже й не сподіваючись… – так неймовірно-невимовно тішився, аж ув очах його спалахнув щасливий вогник, що згаснув тоді, давно-давно, коли вона щезнула, розчинилась у часі, і який (і лиш він) здатен угамувати біль від утрати… Так він дивився тепер на неї, розглядаючи, милуючись, тішачись, що нарешті вона поруч, але ж… Але ж вона його вперше бачить! Уперше бачить цього літнього чоловіка. О, який він дивний, але такий чудовий! Приємний і зворушливий… Почувалася зніченою, не могла вимовити й слова у відповідь.

      – Де ти була весь цей час? – спитався чоловік, трохи оговтавшись від несподіваної для нього зустрічі.

      – Я… ви… – невиразно белькотіла, шукаючи бодай якихось доречних слів, проте не знаходячи.

      – Де ти була весь цей час, мила?! – його голос набирав упевненіших ноток, у них просочувався докір, та ледь відчутний – він готовий вибачити їй те щезання, бо такий щасливий, що вона нарешті поруч, що вона Є! І вже абсолютно нічого не має значення, окрім її присутності. Усе решта – зайвості, пусте, пусте!

      – Перепрошую, ви… ви, схоже, мене з кимось сплутали… – нарешті таки дібрала слів, щоправда, воліла провалитися крізь землю, аби не бачити його подиву, розчарування, розпачу, безпорадності, що з кожним її словом навалювались на нього нестерпно важкими каменями, які можуть ураз із легкістю його розплюснути.

      – Що ти… що ти кажеш, мила моя? Що ти… навіщо ти так зі мною? Знову?.. Ні, ні… не цього разу… Цього разу я не дозволю тобі того, чуєш?.. – як мантру промовляли його вмить спопелілі вуста. Він увесь затремтів, руки затрусились, обличчя збліднуло, очі ж продовжували пожадливо всотувати її лице, постать, мовби відчуваючи, що вона і справді зараз щезне.

      – Мені так прикро… вибачте… – знову забелькотіла, піймавши себе на тому, що, може, то вона втрачає розум, певно, таки зірвавшись у ту кляту прірву, до якої наблизилась ось-ось, ще зовсім недавно. – Ви… то не я… себто… Ох, вибачте… Я просто не розумію, про що ви говорите. Ви мене з кимось сплутали, чуєте? Ми з вами не знайомі!..

      Чоловік