Львів. Спогади. Кохання. Уляна Дудок

стихали, а потім і взагалі розчинились у тиші. Мовби нікого не стало, крім них. Ось вона, що підставила лице промінню, й він, що захоплено дивився на те, направду благословенне видиво. Нестримно тішився. Широко всміхався.

      – Господи, яке ж ДИВО! – вихопилось у нього.

      Вона розплющила очі й, примружившись, поглянула на чоловіка.

      – Справді диво, – всміхнулась. – Ніколи не втрапляла в проміння у храмі. Відчуття… дивні. Себто дивовижні.

      – Здається, я повівся з вами некоректно. Мушу вибачитись.

      – Що ви! Усе гаразд, не вибачайтеся…

      – Ви… ви схожі… ні. Ви – просто копія моєї… моєї коханої. Мого кохання. Втраченого. Але незабутнього… – чоловік усе ще не міг угамувати хвилювання.

      – Я здогадалась… Мені прикро, що збудила у вас такі спомини…

      – О, я такий щасливий, що пережив і все ще переживаю усі ці відчуття! Це справді дивовижно! Я неймовірно вдячний вам за це!

      Вона продовжувала всміхатися. Проміння зісковзнуло з її лиця й опинилось на долівці, поміж ними.

      – Господи… як добре, що я сюди прийшов! Уявляєте: хотів висповідатися, і не зміг. Але те, що зустрів вас… і це проміння світла… сонця… Ви – наче Янгол, що спустився з Небес… Усе це недарма. Ох і недарма… Може, вип’ємо з вами кави? Я не можу вас отак просто відпустити! Побудьте зі мною ще хоч трішки…

      – Так, звісно! Звісно ж ходімо. Із задоволенням…

      Вони рушили до виходу, разом ступивши у проміння, розлите на долівці.

      – Диво. Яке ж диво… – усе не вспокоювався чоловік.

      Вийшли з храму, завернули за ріг і поволі пішли Вірменською. Сонце вже заховалось за сиві хмари, що швидко затулили той крихітний окраєць неба, крізь який ще хвилю тому відчайдушно прозирало проміння. Умить знову задощило. Чоловік, зіщулившись, розгорнув велику чорну парасолю.

      – Ховайтеся під мою, нам вистачить місця! Беріть мене під руку, не бентежтесь, – а вже за мить додав: – Тут поруч є старенька кав’ярня…

      – Так, знаю. Там готують добру каву, – без вагань узяла під руку чоловіка, заховавшись від дощу. – Як вас звати?

      – Іван.

      – …а по батькові?

      – Для вас – просто Іван. Повірте, після того, що ми з вами оце пережили… Це створює поміж нами якийсь кармічний зв’язок, розумієте, про що я? – усміхнувся чоловік, продовживши думку очима.

      Вона піймала його погляд і всміхнулась у відповідь.

      – Гаразд, пане Іване.

      – А вас як звуть, чарівна незнайомко, яка дарувала мені благословенне диво?

      – Анна.

      До кав’ярні дійшли мовчки. Проте їй здалось, що назване нею ім’я знову справило на нього сильне враження. Невже її ще й звуть так само, як і його кохану? Не може того бути! Та негоже було розпитувати. Захоче – розповість сам.

      Вільним виявився лише один столик. Чоловік замовив по філіжанці кави й по чарці вишневої наливки. Затишна атмосфера, легкий гамір і густий запах смажених кавових зерен трішки висмикнули із того