Карта днів. Ренсом Риггз

в мене перед очима.

      – Може, харе вже лизатися? – гукнув Єнох навздогін. – Ми ж тільки прийшли!

      Емма враз вільною рукою махнула в його бік та підсмалила йому волосся на маківці. Єнох сахнувся назад і став бити себе долонями по тліючому тімені. І сміх, який вирвався з моїх грудей, здалося, помітно освіжив мені голову.

      Так, мої друзі були справжніми і вони були тут. А крім того, пані Сапсан сказала, що вони трохи погостюють у мене. Дізнаються трохи про сучасний світ. Влаштують собі канікули – чесно зароблені, якщо згадати злиденність Диявольського Акра, котрий став для них тимчасовим притулком, після того як було знищено їхній величний стародавній будинок на острові Кернгольм.

      Звісно ж, вони були бажаними гостями і я був невимовно радий прийняти їх. Але як? Що робити з моїми батьками та дядьками, котрих у цю саму мить у гаражі стереже Бронвін? Це неможливо було вирішити одразу, тож я відклав це на потім.

      Уже біля відчиненого холодильника пані Сапсан почала вичитувати Г’ю. Вони обоє у своєму вбранні цієї миті виглядали настільки недоречно поміж сучасного начиння з іржостійкої сталі та ребристих країв умеблювання модернової кухні моїх батьків, наче актори, які випадково забрели не на той знімальний майданчик. Г’ю розмахував шматком запакованого в поліетилен плетеного сиру й виправдовувався:

      – Та тут уся їжа якась ненормальна, а я не їв уже кілька століть!

      – Не перебільшуй, Г’ю, – заперечила пані Сапсан.

      – А я не перебільшую! Востаннє ми снідали в Диявольському Акрі у 1886 році!

      А потім, виходячи з нашої комори, озвався Горацій:

      – Я завершив свою інвентаризацію і відверто шокований. Один мішечок харчової соди, одна бляшанка засолених сардин та одна коробка суміші для бісквітів, яка кишить довгоносиками. Уряд що, видає йому продукти за картками? Зараз війна?

      – Ми зазвичай замовляємо їжу з доставкою, – відповів я, наблизившись до нього. – Мої батьки по-справжньому не готують.

      – Тоді навіщо їм оця офігенно велика кухня? – вигукнув Горацій. – Може, я і досвідчений шеф-кухар, але я не можу зробити щось із нічого!

      Правда була в тому, що мій батько побачив колись оцю кухню в якомусь дизайнерському журналі й вирішив, що повинен її мати. Він виправдовував витрати на її придбання тим, що вони окупляться, щойно він навчиться готувати та почне влаштовувати казкові кулінарні вечірки для всієї сім’ї, але, як і більшість його планів, ця затія також провалилася вже після кількох уроків кулінарії. Тож тепер ми мали цю надзвичайно дорогу кухню, яку використовували переважно, щоби приготувати заморожені напівфабрикати або розігріти вчорашню доставку. Та, замість сказати це вголос, я просто знизав плечима.

      – Я впевнена, у найближчі п’ять хвилин від голоду ви не помрете, – сказала пані Сапсан та вигнала з кухні обох: і Горація, і Г’ю.

      – Отже, так, – звернулася вона потім до мене. – Я бачила, вас трохи похитувало, пане Портман. Із вами все гаразд?

      – Із кожною хвилиною дедалі краще, – відповів я дещо збентежено.

      – Імовірно,