Карта днів. Ренсом Риггз

серйозно.

      Єнох зітхнув і мовив роздратовано:

      – Схоже, ти щось приховуєш від нас.

      – Що? – спитав я, повернувшись до нього.

      – Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.

      Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:

      – Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.

      Я показав йому середній палець.

      – А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, – сказав Єнох та засміявся. – Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.

      Тепер уже Емма показала йому середній палець.

      – Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… – і він удавано радісно заляскав у долоні. – О, це було б так незручно для вас обох!

      – Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, – сказала Емма.

      – Не звертай на нього уваги, – мовив я.

      Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.

      – Я нічого не приховую, – тихо сказав я. – Я реально не знаю коду.

      – Я вірю, – відповіла вона і торкнулася моєї руки. – Я от подумала… Може, то й не номер.

      – Але ж панель цифрова.

      – Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.

      Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.

      – Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? – спитала вона.

      – «Е-м-м-а»? – знову встряв Єнох.

      Я повернувся до нього.

      – Богом клянуся, Єноху… – Бронвін підняла його та кинула через плече.

      – Гей! Облиш мене!

      – У тебе тайм-аут, – відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.

      – Як я вже казала, – промовила Емма, – це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.

      Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена – моє, Ейба, Емми, – але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».

      Ні. Це надто очевидно.

      – Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, – подав голос Мілард. – Ейб розмовляв також і польською.

      – Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, – сказала Емма.

      Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» – ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».

      Я набрав його.

      Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».

      Свята хрінь.

***

      Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.

      – Побажайте мені удачі, – сказав я.

      – Дай спершу я, – зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.

      – Це маю бути я, – відказав я. – Якщо там зачаїлося щось злобне,