Карта днів. Ренсом Риггз

у 1953 році і раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був іще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов із гри в 1985-му? Чи щось іще сталося?

      Після години такого читання я вже мав кілька нових відповідей і ще більше нових запитань. І найпершим із них було: чи хтось десь іще робив таку роботу? Чи могла й досі десь бути ще якась група мисливців на порожняків, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотів її знайти. Я хотів би стати її частиною та використовувати свій дар для продовження справи мого діда тут, у Америці. Урешті-решт, можливо, цього він і хотів! Так, він ховав свої секрети від мене під замóк, але ж ключем до того замка він зробив ім’я, яким мене називав. Просто він надто рано помер, не встигнувши мені розповісти всього.

      Отже, насамперед, щоб отримати відповіді на свої запитання, я мав би знайти єдину людину у світі, яка, імовірно, знала всі секрети Ейба.

      Я мав би знайти Ейча.

      РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

      В очікуванні пані Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, і небо вже майже повністю почорніло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, ґратчасту дерев’яну конструкцію, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кілька років тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янів і павуків.

      І от, рівно о сьомій п’ятнадцять, у повітрі пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу відчули на собі – він змусив Горація «ухнути», а довге волосся Клер піднялося й стало дибки, – а потім сарайчик засвітився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, і сотні отворів у ґратчастих стінах, перш ніж почорніти знову, на мить стали білими. А потім ізсередини ми почули голос пані Сапсан.

      – А ось і ми! – і, широко ступаючи, вона вийшла на траву. – А-ах! – вигукнула вона, вдихнувши на повні груди. – Як же подобається мені така година! – Вона глянула на всіх нас: – Вибачте, я спізнилася.

      – Менш ніж на тридцять секунд, – сказав Горацій.

      – Пане Портман, ви дещо збентежені.

      – Я не дуже догнав, що тут сталося, – відповів я. – І де ви були. І… як?

      – Це, – вона показала на сарайчик, – часова петля.

      Я перевів погляд із неї на сарай:

      – У моєму дворі була петля?

      – Не була, а є. Я створила її сьогодні по обіді.

      – Це ж кишенькова петля, – озвався Мілард. – Пані Сапсан, це пречудово! Я не думав, що Рада схвалює створення нових таких.

      – Тільки цієї і тільки сьогодні, – сказала вона, широко усміхаючись від гордості.

      – І навіщо ж вам петля із сьогоднішнього пообіддя? – спитав я.

      – У кишеньковій петлі головне не час, який ти закільцьовуєш. Її перевагою є її надзвичайно маленький розмір, що робить її дуже простою для утримання. На відміну від звичайної часової петлі, цю треба перезаписувати тільки раз чи два на місяць, а не щодня.

      При цих словах усі розцвіли веселими усмішками та стали збуджено переглядатися