Карта днів. Ренсом Риггз

Я думав про друзів мого дідуся – старих приятелів, котрі час від часу приходили, щоби провести кілька годин в бесідах із Ейбом на задній веранді або в його кабінеті.

      «Я знаю його ще з Польщі», – казав мій дідусь про одного такого візитера.

      «Друг іще з війни», – так він описував іншого.

      Але ким вони були насправді?

      – Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, – сказав я. – А що ви про них знаєте?

      – Про мисливців? – спитала Емма. – Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.

      – Чи знаєте ви, скільки їх було?

      – Гадаю, не більше ніж дюжина, – припустив Мілард. – Але це всього лише напрактикований здогад.

      – І чи всі вони могли контролювати порожняків? – запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.

      – О, я так не думаю, – відповіла Емма. – Ось чому Ейб був таким особливим.

      – І ви, пане Джейкобе, – сказала Бронвін.

      – Є одна річ, котра не має сенсу, – втрутився Мілард. – Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?

      – Можливо, у нього не було часу, – відказала Олівія.

      – Ні, – заперечив я. – Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.

      – Можливо, він забув кодову комбінацію, – припустила Олівія.

      – Він не був маразматиком, – сказала Емма.

      Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.

      – Він не заховався сюди, – усе ж таки сказав я, – тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.

      Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:

      – А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…

      – Він захищав тебе, – сказала Емма. – Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.

      Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.

      – Ти не міг знати, – мовила Емма, підсівши поруч.

      – Ні, – зітхнув я. – Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.

      – Ні! Не винувать себе, – розсердилася вона. – Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?

      – Так…

      – Але Ейб любив свої секрети.

      – Завжди любив, – докинув Мілард.

      – Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, – зауважила Емма. – І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.

      – Можливо, – сказав я.

      – Напевне.

      Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не