Карта днів. Ренсом Риггз

за мить я знову перевів погляд униз, бо саме тоді в хащі почувся якийсь шум.

      Просто на мене з усіх ніг летіла Бронвін. Від такої несподіванки я ледве не впав.

      – Джейкобе! Еммо! Негайно до нас!

      До нас підбігла Емма.

      – Що сталось? – спитав я.

      – Ми щось знайшли, – відповіла Бронвін. – У домі.

      Вигляд її обличчя змусив мене подумати, що то було щось жахливе. Мертве тіло? І її голос був дуже схвильований.

***

      Вони стояли в кімнаті, котру Ейб використовував як робочий кабінет. Старий перський килим, який раніше застеляв майже всю підлогу від стіни до стіни, тепер був згорнутий та відсунутий набік, виставивши на показ побляклі, потерті дошки під ним.

      Ми з Еммою відсапувалися після біганини.

      – Бронвін каже… ви щось знайшли? – проказала Емма.

      – Я хотів перевірити одну теорію, – відгукнувся Мілард. – Отже, поки ви двоє фліртували в лісі, я попросив Олівію прогулятися будинком.

      Олівія зробила пару кроків, і кожне опускання ноги її свинцеві черевики перетворювали на глухі звуки.

      – Уявіть собі моє здивування, коли вона пройшлася цією кімнатою. Олівіє, продемонструєш?

      Стартувавши від стіни, Олівія затупотіла через усю кімнату. І коли вона досягла самісінької середини підлоги, звук її свинцевих черевиків змінився із солідного «гуп-гуп» на щось більш порожнисте і трохи металеве.

      – Там є щось унизу, – сказав я.

      – Пустота. Западина, – озвався Мілард.

      Я почув, як коліно Міларда торкнулося підлоги, а потім над підлогою вознісся ніж для відкривання конвертів, спрямований вістрям униз. Ніж заліз між двома дошками, і от, крекчучи, Мілард підважив частину підлоги завбільшки десь із три квадратні фути. Вона на завісах відкинулася назад, оголивши металеві дверцята, котрі виглядали досить великими, щоби крізь них міг протиснутися дорослий чоловік.

      – Святá хрінь.

      Олівія глянула на мене очима, повними жаху. Я рідко висловлювався перед ними не зовсім літературно, але це була, ну, просто… свята хрінь.

      – Це дверцята, – сказав я.

      – Скоріш люк, реально, – виправила Бронвін.

      – Ненавиджу повторювати «а я ж казав», – озвався Мілард, – але… а я ж казав!

      Ці металеві дверцята були зроблені зі сталі із сірою матовою поверхнею. Вони мали ручку в заглибині та цифрову панель. Я опустився на коліна та постукав по металу кісточкою пальця. Звук був глухий і важкий. Потім я потягнув за ручку, але вона не піддалася.

      – Замкнено, – сказала Олівія. – Ми вже пробували відчинити.

      – А яка комбінація? – спитала в мене Бронвін.

      – Як я можу знати?

      – Я ж казав, він не знає, – устряв Єнох. – Ти мало що знаєш, правда ж?

      Я зітхнув:

      – Дайте секунду подумати.

      – А чи не може код бути чиїмось днем народження? – спитала Олівія.

      І я спробував – мій, Ейба, мого тата, моєї бабусі, навіть Емми, – але жоден не підійшов.

      – Це не день народження, – сказав Мілард. – Ейб ніколи б не зробив комбінацію настільки очевидною.

      – Ми