Карта днів. Ренсом Риггз

що зробив усе не так. До торговельного центру, куди ми збиралися, вело кілька маршрутів, але, за звичкою, я вибрав саме цей тому, що дозволив своєму розуму літати десь у хмарах, і моя підсвідомість зробила поворот за мене. Якраз тут був в’їзд до Круглого Села, і це був райончик мого діда.

      – Упс, не туди, – промовив я, зупиняючи машину і здаючи назад.

      Але ледве я встиг розвернутися і знову лягти на попередній курс, Емма сказала:

      – Зачекай. Джейкобе… стій.

      Моя рука затрималася на перемикачі передач, як раптом мене пронизала невеличка хвиля страху.

      – Що?

      Емма роззиралася навколо, витягнувши шию, намагаючись розгледіти щось у заднє вікно.

      – Хіба це не те місце, де жив Ейб? – спитала Емма.

      – Так, воно.

      – Правда? – спитала Олівія, нахилившись між пасажирським і водійським сидіннями. – Воно?

      – Я звернув сюди випадково, – сказав я. – Я так часто сюди їздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.

      – Я хочу подивитися, – сказала Олівія. – Можна нам роззирнутися навкруги?

      – Пробач, сьогодні нема часу, – відповів я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тільки її потилицю, бо дівчина повністю відвернулася, дивлячись крізь заднє скло на кабінку охоронця, котра позначала собою початок дідового кварталу.

      – Але ми вже тут, – проказала Олівія. – Пам’ятаєш, як ми завжди говорили про відвідини? Хіба ви ніколи не запитували себе, як виглядав його дім?

      – Олівіє, ні, – сказав Мілард. – Це погана ідея.

      – Так, – погодилась Бронвін, штовхнувши Олівію, а потім різко повернувши голову до Емми: – Може, не сьогодні.

      Олівія нарешті зрозуміла поданий знак:

      – Ой. Окей. Ви знаєте, насправді, я вже не…

      Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виїхати на дорогу, як Емма на своєму місці нарешті розвернулася вперед.

      – Я хочу сходити, – сказала вона. – Я хочу побачити його будинок.

      – Правда? – спитав я.

      – Ти впевнена? – спитав Мілард.

      – Так, – нахмурилась вона. – Не дивись на мене так.

      – Як? – спитав я.

      – Як наче я не зможу із цим упоратися.

      – Ніхто цього не казав, – промовив Мілард.

      – Ви так подумали.

      – А як щодо купівлі одягу? – спитав я, усе ще сподіваючись виплутатись із цього.

      – Я думаю, ми повинні вшанувати його, – сказала Емма. – Це важливіше за одяг.

      Ідея робити гастроль до напівпорожнього будинку Ейба видавалася ну ніяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неї.

      – Гаразд, – сказав я неохоче. – Лиш на хвилину.

      А щодо інших, то, гадаю, їм було просто цікаво дізнатися трохи більше про те, ким став Ейб після того, як залишив їхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйозніше. Звідтоді, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого діда постійно. Вона багато років намагалась уявити