Карта днів. Ренсом Риггз

від атак порожняків.

      – Якби він мав таке місце, – сказав я, відчуваючи певне роздратування, – то його не вбив би порожняк, чи не так?

      Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.

      – Джейкобе? – відважилася озватись Олівія. – Це те, що я думаю?

      Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.

      Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?

      – Так. Ось тут і зайшов порожняк, – відповів я. – Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… – я показав на ліс, – он там.

      Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.

      – Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, – сказав я. – І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.

      Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.

      – Якби ти постарався, – мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. – Мені треба побачити те місце, де все сталося.

***

      У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в змій могли бути гнізда. Дорогою я знову переповів їм історію про те, що трапилося того фатального вечора – вечора, котрий розколов моє життя на До та Після. Про панічний дзвінок, що я прийняв від Ейба, коли був на роботі. Про мою затримку в дорозі сюди, тому що мені довелося чекати, щоб мене підвезли, – про затримку, котра, імовірно, і коштувала моєму дідові життя та врятувала моє. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потім побачив у траві ліхтарик мого діда, і той іще світився, і промінь від нього вказував на ліс – прориваючись поміж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, – а потім…

      Шурхіт у хащі змусив усіх підстрибнути від переляку.

      – Це просто єнот! – сказав я. – Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б відчув.

      Ми обігнули частину хащі, яка здалася мені знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне місце, де помер мій дідусь. Ліс у Флориді ріс швидко, і звідтоді, як я був тут востаннє, він дещо змінив свої обриси на трохи інші. Врешті-решт я мав визнати, що знайти потрібне місце із зав’язаними очима вже не зможу. Забагато місяців минуло.

      Я вийшов на сонячну галявину, де ліани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.

      – Це було приблизно тут. Здається.

      Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, і, не змовляючись, якусь мить помовчали.

      А потім по черзі, одне за одним, мої друзі стали прощатись із моїм дідусем.

      – Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, – сказав Мілард. – Дивосвіту б не завадило більше