Останній спадок. Андрій Новік

а до кириличного!

      Я вийняв із шухляди столу чистий аркуш формату А4 та намалював нову таблицю відповідності. М’який знак – пісочний годинник, розділений зламаною лінією, – у парі з буквою «Е» набув іншого значення – «Є». Це було єдиним поясненням, чому Підгірський не використав саме хорватського відповідника цієї літери.

      За кілька хвилин весь аркуш зайняла велика таблиця на тридцять шість рядків і п’ять стовпчиків.

      Звіряючись із цією таблицею, я виводив новий переклад кирилицею. У грудях тіснилося передчуття перемоги. Долоні та пальці знову вкрилися липким потом, від чого ручка буквально вислизала з них, розмазуючи чорнило по блокноті. Я мусив досягти успіху, інакше далі тупик: я ніколи не знайду відповідей на запитання, до чого та стрічка і, найважливіше, навіщо було ховати її в дерев’яний куб? Відповіді от-от могли постати перед очима, але щойно чорнило виписало останню букву, мене наче тріснули по обличчі тухлою рибиною.

ДЖМЄЕДЛДЛАЯОЮЄСМДЗТОРЕАМО

      Кляті літери вибудувались у той самий ряд і з таким самим сенсом. Точніше, з абсолютно ніяким сенсом. Новий шифр? Якого чорта Підгірський хотів цим сказати?!

      Тяжко видихнувши та прокрутивши останні думки в голові, я кинув ручку біля аркушів і облишив марудну справу. Пішов до кухні, де Лука наминав розігріті в мікрохвильовці млинці, запиваючи їх яблучним соком. Він мав задоволене й водночас стомлене обличчя: рядок за рядком малий добивав «Гаррі Поттера», що лежав перед ним на столі.

      – Гм, а я думав, ти уроки робиш, – важко дотупав я до столу й охляпом упав на стілець.

      – Робив. Лишилася математика, бо я не знаю, як її виконувати.

      – Тоді доїдай і підемо допоможу.

      – Добре, – кивнув син і проковтнув іще один шматок обмащеного варенням млинця.

      Я знав, що подумки малий уже на завтрашньому дні народження. Через переїзд і відсутність тут його друзів ми вирішили відсвяткувати скромно – сходимо до McDonalds, з’їмо по бургеру, а ще купимо «Хеппі міл» і цілий великий шоколадно-вишневий торт, його улюблений. Той, який щороку пекла його мама. Щоправда, цього разу його пектиме якась кондитерка з «Арсену».

      Ухопивши напівпорожню пляшку із соком, я налив склянку й собі. Жадібними ковтками висушив її та ще раз зацікавлено глянув на малого. Коли Лука вчитувався в цікаву книжку, то наче переставав існувати. Він повністю поринав у вигаданий світ, коли-не-коли шморгаючи носом і длубаючись у ньому вказівним пальцем. А ще хлопчик іноді намагався тихцем витерти витягнуту з носа козу об стілець або причепити її під стільницю. Ось і зараз він скоса глипає на мене, вичікуючи нагоди для звичного маневру. Натомість я випалив те, від чого очі хлопчика прояснішали, а книга вмить згорнулася: