Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

поплакати на самоті.

      – Мені ніколи не спадало на думку сходити до них, – каже Роуз, коли продзвенів шкільний дзвоник і ми зрозуміли, що на подвір’ї лишилися тільки ми. – Чи спитати, як справи в Аш.

      – Нікому з нас це не спадало на думку. – Лео кладе руку їй на плече, вона повертається до нього, на кілька секунд притуляючись чолом до його підборіддя. Він цілує її в маківку й відпускає так, ніби нічого й не сталося, і в якомусь розумінні так воно і є, проте мені, щоб дотягнутися до голови Роуз, треба підрости сантиметрів на тридцять, і коли я бачу, як вона нахиляється до нього, серце виривається мені з грудей.

      – Агов там! Два слова. – Містер Сміт підбігає до нас по бетонному подвір’ю. – Підете потім до лікарні?

      – Ага, – каже Роуз, – звісно, а ви?

      – Напевне, ні. Але тримай мене в курсі, Роуз, гаразд?

      – Звісно, – Роуз усміхається.

      – Річ у тім, що я забув, що до того, як усе сталося, місцеве радіо хотіло прийти і записати вашу репетицію для реклами концерту. А тепер мені треба поговорити із батьками Наомі, можливо, варто це відкласти.

      – Ні. – Роуз кладе йому долоню на руку, ніби заспокоюючи. – Ні, ми щойно говорили з Аш, і вона сказала, що вони «за». Не треба відкладати.

      – То ви дасте інтерв’ю? – питає він.

      – Напевне, – кажу я.

      Лео киває.

      – Гаразд, добре, ідіть до класу. Якщо запізнитесь, валіть усе на мене, ага?

      – Так, сер, – усміхається Роуз, схиливши голову набік. – А ви зваліть усе на мене, якщо спізнетесь, ага?

      – І Роуз, не забудь підійти до мене пізніше, поговорити щодо хору, – кричить він, прямуючи через двір. Іскри флірту Роуз відстрибують від нього, як горошини від стіни, та Роуз і досі посміхається.

      – Нащо ти це робиш? – питає Лео, коли ми заходимо всередину. – І хор?

      – Їм потрібна крута солістка, очевидно, для якогось конкурсу. – Роуз мелодійно сміється, підходячи близько до Лео та опускаючи вії. – І взагалі, я не можу стримати своїх природних чарів, чоловіки просто не здатні встояти переді мною.

      – А може, це ти не можеш перед ними встояти? – відрізає Лео, ступаючи від Роуз, і її тіло, позбавлене опори, зависає в повітрі. Він крокує на перекличку.

      – Що це з ним сталося? – Роуз дивиться на мене, коли ми зупиняємося в коридорі.

      Гамір і балаканина дітей, які заходять до класів, переходить у хряскіт дверей удалині й потім у тишу – певний знак того, що ми офіційно запізнилися.

      «Це ти з ним сталася», – думаю я, але не промовляю вголос.

      – Аарон повертається.

      – Дідько, – насуплюється Роуз, скидаючи сумку з плеча з гуркотом, який відлунюється від стін. – Аарон мудак, а Лео готовий йому зад лизати.

      – Я знаю, – пробігаю долонями по виголеній потилиці. – Я хвилююся за нього, але що ми можемо сказати? Що нам робити? Він молиться на цього Аарона.

      – Все буде гаразд. – Роуз підбирає сумку з підлоги. – Більше ми нікого не втратимо. Не на моїй зміні.

      Я посміхаюся їй, у своїй уяві маючи вигляд одного із тих мультяшних персонажів, у