Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

версія Лео – той Лео, з яким ми почали грати рік тому, був злий і похмурий. Люди бояться його – так мені принаймні здавалося. Він постійно йшов по краю прірви: банди, до яких мав стосунок Аарон, наркотики, якими він торгував, невеличкі послуги, які він час від часу виконував за готівку. Те, що знав Лео, могло всмоктати тебе так швидко й так глибоко, що ти не помічав, що тонеш, аж поки не ставало запізно. Те, що Аарон зник із його життя, було найкращим, що сталося з Лео. Уперше в житті він отримав можливість розібратися, ким він був без навіювань старшого брата. Якби Аарон був поряд, Лео ніколи б не залишився в «Дзеркальці, моєму дзеркальці» і не грав би на повітряній гітарі, стоячи на дитячій гірці в парку. Аж ніяк.

      Аарон виходить, і це означає, що він знову буде за головного. Чи принаймні намагатиметься.

      – То… що сказала твоя мама?

      Мені на думку спала єдина фраза, і та якась дурна.

      – Вона сказала, що не хоче, щоб він жив із нами, але він її син. Сказала, щоб я не мав із ним жодних справ, щоб не дозволяв йому впливати на моє навчання, як це було колись. Сказала, щоб я не дав затягти себе в халепу, ніби він весь такий поганий, а я просто янгол.

      – То ти нормально до цього поставився? – Я намагаюся не дивитися на нього.

      – Так, він мій брат, тож усе гаразд, – каже Лео, але частка секунди, на яку він замислюється над відповіддю, змушує мене сумніватися.

      – Агов! – на всіх парах до нас підлітає Роуз у сонцезахисних окулярах і зі скуйовдженим волоссям.

      – Бодун після татового віскі? – питаю я.

      – Я не винна, що в мене дорослі смаки, – усміхається вона. – Мені було потрібно. Розумієш, я досі не можу повірити. Коли Ней зникла, я ще могла вмовляти себе, що з нею все гаразд. Але тепер… повний триндець.

      – Я всю ніч думав про Ней, – каже Лео. – Не могла вона сама таке з собою зробити, щось тут не те, правда ж? Пам’ятаєте кінець останньої чверті? Вона змінилася, припинила фарбуватися і вдягатися як анімешниця, і все таке інше. Вона начебто… світилася. За день до того, як зникнути, вона ще світилася, так? Мені ж не здається, правда?

      – Ні, так і було, – погоджуюсь я. – Наприкінці минулого року вона була постійно на підриві, весь час писала дуже хороші пісні, більше, ніж ми встигали записувати. Не було нічого, нічого, взагалі нічого такого, щоб вона захотіла… ну, ви розумієте.

      – Тож, – каже Роуз, – виходить, що, коли вона зникла, з нею сталося щось збіса погане. Тільки таке пояснення підходить, так? Щось настільки страшне, з чим вона не могла жити.

      Ми всі зупинилися, навіть не помітивши цього, намагаючись уявити, що це могло бути.

      – Привіт! – голос такий схожий на Наомі, що ми всі підстрибуємо. Це – Ашира. Друзі Лео йдуть далі.

      Ми перезираємося: вона чула, про що ми говорили?

      – Привіт, Аш. – Роуз ніяково посміхається. Стиснула губи й не знає, що сказати.

      – Слухайте, це трохи дивно, та Джекі подумала, що ви, народ, захочете прийти до нас сьогодні після лікарні. Повечеряти, може. У лікарні вона ніяк не може допомогти, тож намагається відволікатися.

      Якимсь дивом Аш нашкрібає сил на тінь посмішки наприкінці речення. Здається, вона коштує їй чималих