Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

і димом, що дивно, тому що, попри мої припущення під час нашої першої репетиції, виявилося, що Роуз не палить. Виявилося, що вона надто турботливо ставиться до свого голосу. Коли ми домовлялися йти до мене, мені зовсім вилетіло з голови, що протягом останнього місяця мама на шаленій швидкості прямувала в бік божевілля. Я не можу звинуватити її в тому, що їй болить, адже тато більше навіть не намагається приховати від неї свої витівки. Але я можу звинувачувати її в тому, що вона звинувачує мене. Зараз я намагаюся бачитися з нею якомога менше, настільки мало, що той факт, що вона також живе в цьому будинку, майже витіснився з моєї голови. Побачивши Лео та Роуз, вона вдягла оту свою фальшиву маску, на якій намальовано посмішку клоуна-психопата, і почала пропонувати напої та їжу й питати, чи не розігріти піцу або чи не приготувати поп-корну. Зніміть це негайно. Волосся, скручене в дульку, фартушок, наче вона ведуча кулінарної передачі, тільки от вона надто сильно хитається з боку в бік і забагато махає рукою й сміється надто гучно, поки Ґрейсі сидить і їсть курячі нагетси й дивиться по колу «Скубі Ду». Я знаю, що, тільки-но ми вийдемо з кімнати, вона всядеться в крісло та вихилить іще одну склянку. Велма викриє ще одного негідника, а Ґрейсі продовжить жувати.

      Рука Роуз – коротко обкусані нігті, пухкі пальці в срібних каблучках – просковзує в мою. Почуваюся тепло та сонно, лежачи під захистом двох найкращих друзів з обох боків, за вигином губ Лео помічаючи його невдоволення тим, що ми з Роуз тримаємося за руки.

      У двері стукають. На порозі з’являється тато чи принаймні його голова. Зазвичай він заходить до моєї кімнати тільки тоді, коли йому щось потрібно.

      – Діти, у вас тут все гаразд? – питає він. – Я чув про Наомі. Як вона?

      – Лікарі поки що не знають, – відповідаю я. – Кажуть, типу, це взагалі диво, що вона вижила.

      – Звісно… – Тато маячить у дверному отворі. – І що, на їхню думку, з нею сталося?

      – Я не хочу зараз про це говорити, – відповідаю я. – Напевне, це покажуть у новинах.

      – Ясно… ну, не робіть того, чого я не робив би!

      Господи, тату, замовкни.

      – Ці двоє зі мною не впораються, містере Сондерз. – Роуз посміхається моєму татові, він червоніє, а я відчуваю, що Роуз уже не тримає мене за руку. – Мені потрібен справжній чоловік.

      – Ну гаразд, додивляйтеся мультик і спати, добре?

      Він робить крок у кімнату. Дивиться на ноги Роуз.

      – Ми збиралися ще один подивитися, – кажу я, наближаючись до дверей, потроху відтісняючи його в коридор.

      – Я йду, тож побачимося вранці.

      – Ідеш? – Я витріщаюся на нього. – Ти ж тільки прийшов, і вже по десятій.

      – Ти мені що, мама? – Він сміється до Роуз, дивлячись мені через плече. – Ти ж знаєш, що це за робота, вона наполовину складається зі спілкування. В мене немає вибору.

      – Виявляється, бути членом ради так захоплююче, який сюрприз! – кажу я.

      – Це робота, – повторює він, поки ми дивимося одне на одного, обоє прекрасно знаючи, що він бреше. Я відчуваю, що мене має хвилювати