Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

чи не так?

      – Ви не розумієте, – відповідає Лео. – Дитина втекла й зробила собі татушку, ну чи й не чи. Це нічого не доводить, Роуз.

      Роуз дивиться на мене – я знизую плечима. Він має рацію.

      – Річ у тім, що це нам видається збіса дивним, а їм видасться інакше. Їм на це начхати. Треба самим з’ясувати, звідки воно взялося, бо вони цим не займатимуться.

      – Ну, Джеку та Максу треба сказати, тому що вони знають Ней, вони знають, що вона б цього ніколи не зробила, – захищається Роуз. Вона ненавидить програвати.

      Із цим ми всі погоджуємося.

      – Мені треба подихати, – каже Лео, хитаючи головою. – Це місце… – І він виходить, опустивши голову та заховавши руки в кишені.

      – Як ми могли його не помітити? – Джекі тримає доньку за зап’ясток, витріщаючись на татуювання, Макс стоїть у неї за спиною, між його бровами глибокою прірвою лежить зморшка. Аш стоїть біля вікна, пообіднє сонце надає її волоссю рудого відтінку, її обличчя абсолютно незворушне. Я спостерігаю за нею, намагаючись вгадати, що ж відбувається за тими темними очима.

      – Адже видно, що воно свіже, шкіра під чорнилами й досі трохи виступає. Навіть почервоніння ще повністю не зійшло. Як ви його пропустили? – Вона дивиться на лікаря.

      – Коли її привезли, вживалося багато заходів, щоб урятувати її життя, – говорить лікарка Білийхалат – на її бейджику написано лише «лікарка Патерсон». – Це не було життєво важливо. Тим паче, ми й гадки не мали про те, чи були в неї татуювання до того. Воно згадується десь в історії хвороби…

      Вона гортає папірці в теці, а Джекі повертається до доньки.

      – Я думала, її не можна чіпати. – Джекі поглянула на мене. – Я думала, я можу зашкодити їй, якщо поворухну її. Я навіть за руку її не брала. Якби не ти, Редлі, ми б і не дізналися.

      Дивно казати такі речі, але я думаю, їй тепер усе видається дивним, особливо відтоді, як її донька повернулася до неї, на вигляд, наче незнайома людина, та ще й з оцим дивним знаком.

      – Максе, як думаєш, певно, варто сказати поліції? Наомі ж ненавиділа татуювання, завжди казала про них «ганебне тавро». Наша дівчинка такого не зробила б…

      – Я не знаю. – Макс водить долонями по плечах Джекі. – Ней, яку ми начебто знали, ніколи б такого не зробила, але діти постійно роблять те, чого від них не очікуєш, люба. Я зателефоную їм та скажу, добре?

      – Це щось означає. – Джекі бурмоче собі під ніс, і я бачу, що вираз обличчя Аш ледве помітно змінюєтсья. Аш вважає так само. Знаю, що вважає.

      Макс має рацію. Мої батьки нічого про мене не знають. Нічого суттєвого. Можливо, у Ней просто знесло дах і вона звалила. Можливо, вона напилася, накурилася і зробила тату, і можливо, вона ненавиділа себе настільки, що кинутися з моста у воду видавалося їй хорошою ідеєю, а може, вона просто впала.

      Але хвилиночку.

      – А що ви тоді скажете про ці синці? – питаю я в лікарки. – Оці, навколо зап’ястка?

      – Можливо, вона пошкодила руку у воді. – Лікарка Патерсон зиркає на двері, бажаючи бути десь в іншому місці. – Знепритомніла,