Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

мали ж вони дивитися, чи як? Вони ж не пропустять чогось очевидного, і навряд чи їм сподобається, якщо я почну їх про це питати. Видаватиметься, ніби я вчу їх виконувати їхню роботу. Але з іншого боку, Ней була непритомна та змерзла, коли її знайшли, і не отямлювалася відтоді. Вона не могла сказати їм, що в неї болить зап’ясток. Я інстинктивно тягнуся до її руки, але зупиняюся.

      У тім-то й річ, що ми з Ней проводили разом багато часу.

      Ось чому після її зникнення поліція попросила в нас телефони та комп’ютери й копирсалася в них у пошуках підказок. Якби мені бодай щось було відомо, вся б, трясця, інформація вже була в них, але вони сказали, що краще самі пошукають, тож ми дозволили їм. Нам не було чого сказати про те, куди поділася Ней, тому що ми нічого не знали.

      Поліція вважала, що я мушу знати про неї все, тому що так казали люди: її родина, її друзі. Навіть моя мама. Вони казали, що якщо хтось і знає, де Ней, так це я. Бо нам подобалися одні й ті самі речі, ми сміялися з одного і того самого. Ми розумілися з півслова. Вони вважали, що між нами з Ней щось є. Адже ми написали більшість пісень для «Дзеркальця, мого дзеркальця» разом, і більшість із них були піснями про кохання.

      Але ми писали ті пісні не про себе.

      Ней ніколи не питала мене, кому присвячені мої вірші, і в мене теж не виникало до неї таких питань. Було очевидно, що ми кохаємо когось недосяжного. Нам обом подобалося те, що в нас не було потреби знати чужі таємниці. Мені було достатньо знати її, їй – мене. І взагалі, вона була єдиною дівчиною, цілунок із якою ніколи мені не уявлявся. Це просто не про нас.

      Тепер, коли я сиджу тут і хочу взяти її за руку, я вагаюся. Колись би мене ніщо не зупинило, жодне міркування, чужа думка, просто тому що ми з Ней знали, хто ми. Тепер же я не знаю, хто ще тримав її за руку, хто її скривдив. Вона стала чужою, і саме тепер, коли вона повернулася, я сумую за нею найбільше.

      Дуже обережно, щоб раптом не зробити їй боляче, я пропускаю свої пальці між пальцями Ней. Зиркаю на Лео та Роуз – вони й досі туплять у телефони, – тож я ніжно, дуже ніжно підношу її руку до своїх губ і шепочу до її шкіри: «Повертайся, Ней, добре? Повертайся, ти мені потрібна».

      Отоді я його й бачу. Спершу лиш миттєве видіння – місяць-молодик. Він лишався невидимим, та раптом раз – і він тут, свіжий і новий. Насичений і яскравий.

      – Дідько, – кажу я вголос, і Роуз та Лео дивляться на мене.

      – Що? – Роуз підходить до мене.

      – Татуювання, – кажу я їм. – Наомі зробила татуювання, коли зникла.

      8

      Отже, про тату. У мене їх три, і про це ніхто не знає. Навіть Роуз і Лео. Навіть Ней. Думаю, в один прекрасний момент це випливе, і на мене чекають крики та розчарування батьків, але поки що їх ніхто не помітив, і це один із плюсів того, що батькам на мене загалом начхати.

      Мені ще замало років, щоб робити татуювання законно, але моя перша татушка – саморобна, і її було набито мною ж, за допомогою голки й чорнил. Відео з «Ютубу» показало мені, як це робити, і мені вдалося повторити це самостійно – на підошві, під вигином стопи. Боліло як