Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

тільки одне місце, де ніхто не помітить цього татуювання. – На дупі.

      Він довго дивився на мене, і майже не сумніваюся, що розмірковував про те, звідки у малій рудій нікчемі хоч крапля воїна, але зрештою знизав плечима та сказав:

      – Буде боляче.

      – Я витримаю.

      – Як хочеш, шкіра твоя.

      І він не збрехав. Було офігенно, офігенно боляче. Машина вібрувала так, наче намагалася розтрощити мені кістки, шкіра волала на всю горлянку, нерви зойкали та скрикували від кожного уколу, хвилини тягнулися, як години, а потім біль ніби став частиною мене, всотався в кожен мій подих. Коли він нарешті закінчив і відклав машинку, мені вдалося відшкребти себе від столу та підійти до дзеркала. Під моїм поглядом кольори на акулі оживали, вона мінилася блакитним і зеленим на шкірі та м’язах, і всередині розливалися тепло та спокій, і мені ставало приємно бути собою. У цій укритій кольоровими чорнилами шкірі мені було затишно й зручно. Тоді й стало зрозуміло, що то було правильне рішення, тому що проявляти свої кольори – завжди правильно. Принаймні має бути.

      Звісно, боліло воно дуже довго, дні по тому, але мені було байдуже. Мені це подобалося. Мені подобався біль і подобалася моя акула, навіть коли мені не було її видно, тому що ніхто крім мене не знав, що вона там, а це означало, що навіть найближчі люди насправді мене не знають. То було круте відчуття.

      Останню мені набили під пахвою, біля серця. Коли Ней зникла, мені було так боляче, що було необхідно якось витіснити той біль. Біль від попереднього татуювання вже минав, і мені бракувало того, як він відволікав мене, тож довелося повернутися до чувака з бородою, і він добре наді мною попрацював. Там була хвиля, що розбивається об скелі, невгамовна вода, що змінює форму, перетікає, набуває сили. Це я – та хвиля, думалося мені: в мені стільки сили, навіть коли я розбиваюся.

      Пам’ятаю, як мені хотілося розповісти про це Ней, тому що це здавалося мені вдалим рядком для пісні, але її не було поряд. Вона була там, де з нею трапилося це.

      Це татуювання. Від нього я впадаю в паніку. Наомі б ніколи не зробила тату. Вона їх ненавиділа.

      Ми разом дивилися «Тату-фіксерів», і вона тільки те й робила, що обурювалася тим, що якісь дурні казяться й набивають собі якусь дурню, і як жахливо це виглядатиме, коли вони постаріють і шкіра обвисне. Вона казала, що тату роблять марнославні люди, які не знають інших способів самовираження.

      Дівчина, з якою ми тусили за день до того, як вона, у своїй жовтій сукні й босоніж, кудись зникла, ніколи б не зробила татуювання. У найближчий мільйон років – ні.

      – Дідько. – Роуз стає на коліна поряд зі мною та вдивляється в дивний темно-синій візерунок.

      – Лайно, – каже Лео, стоячи за нашими спинами.

      На зап’ястку Ней витатуйовано півколо, досить маленьке, не більше за п’ятдесятипенсовик, заповнене тонко виведеними абстрактними малюнками, які, здається, нічого не означають. Криві, прямі кути, цятки та рисочки, численні шари деталей, які заповнюють півмісяць майже всуціль та видаються