Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

на вбивство або вбивство.

      2

      Ті, що очолювали станицю – найменшу адміністративно-територіальну ланку у структурі ОУН. Зазвичай охоплювала село або його частину.

      Ганна Бігун (дівоче прізвище – Духович): «Вибрала криївку, бо залюбилася у Василя. А він мав жінку і двох дітей. Був нещасливий. Повісився»

      Народилася 1 жовтня 1925 року в селі Крилосі (нині – Галицький район Івано-Франківської області). Мати Анастасія Мельничук була громадською діячкою, батько Пилип Духович – січовим стрільцем. Подружжя мало ще трьох дочок: Олену, Славу і Матрону. Закінчила вчительську семінарію у Станіславові3. Працювала вчителькою молодших класів. Членка Організації українських націоналістів. Вишкіл проходила в селі Блюдники Галицького району. Згодом пройшла вишколи радисток і телеграфісток у Карпатах. Була в сотні УПА «Благого». Мала псевдо «Уляна» і «Наталка». Другого квітня 1946 року арештували. За п’ять місяців військовий трибунал військ Міністерства внутрішніх справ Станіславської області засудив до 10 років позбавлення волі і до п’яти років обмеження громадянських прав4 із конфіскацією майна. Матір і наймолодшу сестру вислали на спецпоселення до Караганди в Казахстані. Покарання відбувала у Воркуті. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – політв’язнем Іваном Бігуном. Після звільнення подалася з ним до Караганди. У 1961 році після смерті чоловіка переїхала до міста Першотравенська на Дніпропетровщині. 20 років працювала на шахті. У 90-х роках ХХ ст. оселилася в Бурштині на Івано-Франківщині. Має трьох синів – Тараса, Ігоря та Михайла, чотирьох онуків і п’ятьох правнуків.

      

      Ганна Духович (ліворуч) з подругою. Воркута. 1950-ті рр.

      Після проголошення відновлення української державності у Львові влітку 1941 року в нашому селі зібрали всю молодь і відправили у вишкільний табір у сусідні Блюдники. Було дві чоти: хлопців і дівчат. Два місяці тренувалися фізично, вивчали військову справу, історію та культуру. Зброї не мали. Замість неї повидавали метрові палиці. Спали у триповерховому панському домі чи в сільських хатах. Вечорами палили ватру, читали вірші і співали. Дівчатам наказали пошити спіднички з білого лляного полотна і білі вишиті сорочки. Як гуси ходили. Коли заняття в таборі скінчилися, наказали розходитися й чекати виклику.

      У березні 1944 року прийшли до мене додому два кур’єри. Сказали: «Збирайся, на тебе чекають». Забрали на одномісячні курси в село Милування. Їхали підводою, дорогою підібрали ще кількох дівчат. Одна відпросилася, бо була єдиною донькою в батьків. На курсах нас було близько двох десятків. Лише Оксана була заміжня. «Доктор» учив прокладати телефонні лінії на полі бою, «Кирило» читав лекції про роботу апаратури. Лейтенант Червоної армії на псевдо «Данило» розповідав про способи зв’язку у війську, а «Гаврило» читав лекції з електротехніки. Поселили нас у селянських хатах, в одній облаштували