Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

досі. Жінка зізналася, що час від часу деякі з політрепресованих в’їдливо запитують її: «Який твій лагерний номер?»

      І навіть ті жінки, які каралися у сталінських таборах, але мають досвід вербування радянськими спецслужбами у період своєї підпільної роботи, бажають залишити це в таємниці. Як засвідчують радянські документи, одна з моїх інформанток двічі в різний час давала підписку про співпрацю з НКВС. Чекісти не були вдоволені її роботою. Вона не давала їм жодної інформації, яка б мала оперативну цінність. Отож, її заарештували і засудили. Утім усі мої спроби розпочати з нею розмову на цю тему зазнавали невдачі. Мовчання в такому разі примітне ще тим, що ця оповідачка поділилася історією про свій досвід сексуального насильства під час радянського слідства. Для неї особисто ця тема є менш табуйованою, аніж питання політичних контактів із ворогом.

      Героїчний наратив став пасткою для індивідуальної пам’яті жінок щодо різних вимірів їхнього підпільного повсякдення. Один із них стосується тілесності й сексуальності. Сексуальні домагання у війську були і є однією з вагомих проблем багатьох армій світу. Націоналістичне підпілля і партизанка в цьому контексті не є винятком. Превентивні заходи керівництва ОУН і командування УПА (виховні гутірки, попередження, сепаратне проживання хлопців і дівчат або ж усунення останніх із відділів) не завжди давали бажаний ефект. Жінки були жертвами різних форм гендерно-базованого насильства (від непристойних жартів і неприємних доторків до зґвалтувань). Деякі чоловіки в підпіллі очікували від підлеглих жінок сексуальних послуг або ж спеціально підбирали машиністок із розрахунком на те, що вони стануть їхніми коханками. У ситуації асиметрії влади частина жінок не могла протистояти такому тиску. Проте були сміливиці, як-от Олена Андрущак («Орися»), яка відхилила інтимну пропозицію свого зверхника, після чого він забрав у неї зброю й наказав покинути криївку. Рік вона переховувалася самотужки, без зв’язків із підпіллям, і цей період, за її словами, був гіршим за час перебування в ГУЛАГу.

      Однак не всі мої співрозмовниці готові були до таких одкровень. Частина з них усіляко намагалася оминути тему сексуального насильства з боку «своїх» як щодо учасниць підпілля, так і щодо «цивільних» жінок. Інші казали, що ніколи не чули про такі випадки. Декотрі наголошували на жорсткій дисципліні в УПА й відповідальності командирів, а подібну інформацію називали провокацією тих, хто хоче дискредитувати бандерівський рух загалом. Окремі жінки на запитання «Чи мали Ви досвід неприємних залицянь від когось із хлопців?» відповідали категоричним «Ні». Однак згодом у їхніх розповідях виринала низка фактів сексуальних домагань як щодо них самих, так і щодо інших жінок підпілля. Причому ці історії з’являлися в абсолютно несподіваних контекстах. Наприклад, розповідаючи про свій побут серед вояків, колишня медсестра УПА сказала, що надавала перевагу військовій формі