Змова диктаторів. Поділ Європи між Гітлером і Сталіним 1939–1941. Андрій Галушка

що про підтримку більшістю австрійців ідеї про з’єднання з Німеччиною в одну державу було відомо ще 1919 року. Одразу ж стала очевидною й наступна ціль амбіцій Гітлера – Чехословаччина. У її областях, що межували з Великою Німеччиною, проживало 3 мільйони етнічних «судетських» німців (друга за розміром етнічна група Чехословацької Республіки (ЧСР)), які ще в листопаді 1918 року спробували проголосити окрему німецьку державу, швидко придушену чеськими військами. Коли світова економічна криза початку 1930-х років вдарила особливо сильно по їхніх землях (де розташовувався великий шмат промислового потенціалу ЧСР), стосунки між чехами й судетськими німцями зовсім погіршилися. Німеччина розгорнула пропагандистську кампанію про «утиски» братів по расі5.

      Уже через тиждень після аншлюсу комітет міжнародної політики британського кабінету дійшов висновку, що стратегічне становище Чехословаччини безнадійне. Було відомо, що ЧСР має угоди про допомогу з Францією та СРСР. Останній був зобов’язаний прийти на допомогу чехословакам лише за умови, що їм допомагатимуть також і французи; до того ж СРСР не мав кордону з ЧСР. Але Британія прийняла рішення не надавати гарантій ЧСР й не підтримувати французькі гарантії. Видавалося, що нацистські вимоги, щоб усі німці жили в одній державі, логічні та зрозумілі. Політика «умиротворення» базувалася на тому, що варто виправити найбільш кричущі недоліки версальської системи, і ні в кого не буде причин порушувати мир у Європі. На жаль, політики західних демократій помилково вважали, що їхня логіка є такою ж, як і логіка їхніх опонентів з тоталітарних держав. При тому і Британія, і Франція прискорили свої зусилля з переозброєння – якщо «умиротворення» не забезпечить миру, то воно принаймні може дати час на нарощування збройних м’язів.

      Чехословацька криза була предметом дискусії під час візиту французького прем’єр-міністра Едуара Даладьє до Лондона у квітні 1938 року. Даладьє намагався забезпечити британську підтримку на випадок конфронтації з німцями, тому всіляко розписував, які гарні вояки чехи, а також наскільки цінним союзником стане СРСР. На це британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен та міністр закордонних справ Едвард Фредерік Ліндлі Вуд, віконт Галіфакс відповіли, що після поглинення Австрії німці вже оточили половину ЧСР із трьох боків, а Червона армія СРСР після оргії шпигунських процесів, що почалася 1937 року і тривала, фактично позбавлена вищого командування і має дуже сумнівну цінність як військовий союзник6.

      У травні ситуація надзвичайно загострилася. Чутки про концентрацію військ коло кордону ЧСР призвели до того, що чехословацька армія зайняла оборонні позиції вздовж кордонів з Німеччиною. Загибель двох судетських німців під час інциденту з чехословацькими прикордонниками підлила олії у вогонь німецької пропагандистської кампанії проти ЧСР. Склалося враження, що ось-ось розпочнеться війна. Франція й СРСР виступили з заявами, що підтвердили їхні зобов’язання прийти на допомогу ЧСР у разі агресії проти неї. Британія також виступила

5

Детальніше про чесько-німецький конфлікт у міжвоєнний період можна прочитати в книзі Івана Гоменюка «Провісники Другої світової».

6

Леон Блюм, французький соціаліст, що був прем’єр-міністром Франції 1936 року, після війни розповів у виступі перед французьким парламентом, що чехословацький уряд наприкінці 1936 року попередив його: розвідка ЧСР має інформацію про співпрацю вищого військового керівництва СРСР із Німеччиною. Процес проти маршала Тухачевського та інших вищих військовиків Червоної армії в середині 1937 року оприлюднив такі самі звинувачення. Нині відомо про проведену німецькою розвідкою успішну кампанію дезінформації, спрямовану на дискредитацію керівництва Червоної армії, а тоді це надзвичайно підірвало репутацію збройних сил СРСР серед країн, що стали перед проблемою, як протистояти агресивним намірам нацистської Німеччини.