Квітникарка. Ніка Нікалео

ажурну корунку[1] панчіх, його пальці зісковзнули до внутрішньої сторони її стегон і гулькнули глибше, поміж її ноги. Продавці вдавали байдужість і не звертали на цю брутально хтиву сцену жодної уваги. Дівчина ж сміялася і грайливо зиркала на свого партнера. А ним був Василь! Її наймиліший і найкоханіший у світі чоловік, який лише вранці доводив свою вірність і клявся у вічній любові. Віці здавалося, що вона зараз знепритомніє. Двічі за одну добу бачити одне й те саме вона не мала більше сили. Та сама дівчина, що й у них удома, і її Василь, її чоловік! Серце калатало в горлі, пальці рук похолоднішали, а голова йшла обертом. Вона міцніше стисла в руках куплене й поволі побрела до ескалатора. Та раптом зірвалася і побігла всередину крамниці, з розмаху гепнула всіма пакунками їм обом по головах, аж коханці попадали.

      – Брехливий мерзотник! – гавкнула йому в обличчя, а дівку просто гидливо штурхнула ногою.

      Спустилася миттю вниз на зупинку й зрозуміла, що не має сили чекати автобус. Підійшла до таксі, що стояли поруч, сіла в перше-ліпше. Та поїхала додому на Коновальця.

      Прийшла у квартиру і зрозуміла, що не знає, що має робити. Їй потрібен час, щоб знову не втнути якусь дурницю. Вона радо обманювалася, це вже й останньому дурневі зрозуміло. Як тепер усе правильно зробити? Найкраще для неї і її сина. Думки стрибали, наче сполохані у високій траві коники-цвіркуни. Хотілося втримати хоча б одну з них, сформулювати мудру й виважену думку. Вікторія старалася з усіх сил, але їй не вдавалося відволіктися й стримати тремор у руках і в душі. Її морозило, вона вся тремтіла. На думку не спадало нічого, окрім образливих вигуків і всілякої гидоти, яку хотілося кричати цьому патологічному зраднику просто в обличчя так, щоб вони йому заліплювали, наче смолою, очі, рота, ніс, усю його бридку, хтиву… Ууух! Віка накрапала собі заспокійливих подвійну дозу й зрозуміла, що візьме себе в руки й напише йому листа. Прощального. Це буде правильно. Це справжній кінець. Остаточний кінець їхніх стосунків. Крах їхнього брехливого шлюбу. Більше жодних розділів у їхній історії, у їхньому романі не буде. Він не посміє більше її тривожити. А вона переживе. Це її особистий кінець світу. Світу сімейного затишку й удаваної, як виявилося, взаємної любові. Узяла ручку, якою заповнювала квитанції на оплату комунальних, витягла кілька аркушів з його теки, яку носив на роботу і, о! випадково нині забув удома…

      «Дякую тобі! Не дивуйся. Я глибоко вдячна за те, що ти змусив мене зняти рожеві окуляри. Я жила у вигаданому світі, навіть тоді, коли на власні очі побачила момент зради. Наскільки ж я була закохана в тебе й боялася світу без тебе, що готова була не повірити власним очам. Досі не можу зрозуміти: як, як таке могло відбутися?! Але враз я пригадала всі ті пояснювані тобою раніше ситуації і непорозуміння, що виникали в нашому житті. Я не могла допустити думки, що ти не тільки мій. Власне, що взагалі не мій. А тепер я дякую тобі за те, що я виросла й порозумнішала. Мабуть, саме цього останнього кадру мені

1

Мереживо. (пол.)