Квітникарка. Ніка Нікалео

треба йти на якусь роботу. За що ж жити? Я зовсім безрука й безмозка стала.

      – Уже щось придумала? – зажурено спитала сестра. – Я тобі в цім нічим не допоможу.

      – Нічого я ще не знаю. Хочу якийсь час побути на самоті. Обміркувати все. Та й у Назара канікули на носі.

      – А ти давай до нас! – запропонувала сестра. – Місце є. Діти разом бавитися будуть. Трохи мені допоможеш, га?!

      – Ти жартуєш? – Вікторія всміхнулася. – Я то вже давно забула. І не хочу ті корови-свині-кури. Вам тут набридати. Ні! Дякую, звичайно.

      – Ну, як знаєш, – сказала Уляна, устала зі сходинки й поправила фартушок. – Час мені до роботи, а я й не лягала. Тяжкий день буде.

      – Вибач! То я винна.

      – Та ніц! Що ти?! Уже все спечено-зварено, прибрано. Іду тільки худобу впораю і трохи потім покимарю, – усміхнулася маминими очима сестра.

      Великий будинок на сім’ю з п’ятьох людей Уляні допоміг збудувати живий ще тоді батько. Вона вийшла заміж рано, у вісімнадцять. Степанові тоді теж усього лише двадцять було. Одразу, рік за роком Улянка народила двох дітей. А самі ще дітьми були. Тіснилися великою родиною у невеличкому старому, ще бабусиному будиночку з трьох кімнат, що стояв тут поруч, за парканом. Тоді це була одна господарка й великий город на 40 соток. Тут росли яблука й груші, вишні й черешні, горіхи, сливи та алича, а що вже городини було – то не перелічити. Усе своє – усе з грядки, як то кажуть. Віка зазирнула за паркан на сумний будинок із зарослим травою подвір’ям. Одразу було видно, що тут ніхто не живе. Город сестра зі шваґром, коли ще він був тут, обробляли, а хату не чіпали. Не розбирали паркан. Тримали усе те для когось із дітей. Хоча юридично воно було оформлене на Вікторію. Але всі знали, що вона їй, міській пані, уже не потрібна. Тітка – стара діва, що все життя пропрацювала в ЖЕКу у Львові, отримала там квартиру. По її смерті нерухомість перейшла до мами, а та тут же записала її на Вікторію, яка вчилася в інституті й «мала десь жити», мала бути завидною невісткою, а не селючкою без роду-племені.

      – Лянко, а дай ключі від батьківської хати! – несподівано для самої себе гукнула навздогін сестрі Вікторія.

      – У кухні вони. На ключниці, що ти подарувала, висять, – почула у відповідь за якусь хвилю.

      Відкрила хвіртку. Та ані рипнула. Уляна стежила за завісами. Вправна ґаздиня – добра господиня. Ступила на стежку свого дитинства й заностальгувала. Тут виросла. Тут збила до крові коліна на асфальті, коли вчилася їздити на ровері. Кружляла подвір’ям, падала й знову вставала, незважаючи на кров на колінках і ліктях, на здерту шкірку на долонях. Усе пекло й пашіло, а вона вперто вчилася і вчилася, хоча сльози текли струмочками по зашмарованому обличчю. І куди тільки ця наполегливість і характер поділися… Повернула ключ у старих дверях. У хаті пахло пліснявою та старими меблями.

      Усе стояло на своїх місцях, як і тоді, коли вона виходила звідси заміж. Було велике весілля, у шалаші на 200 людей. Ну, так, як у всіх. Тут її викупляв її дорогоцінний Василь. За 100 доларів у сестри і накритий стіл для Вікторіїних друзів.