Квітникарка. Ніка Нікалео

поверху, а були це студенти-іноземці, боязко визирнули у вікно на веселе полум’я і, ані слова не зронивши, забралися займатися своїми справами. Молоді ж жінки розважалися на повну: увімкнули рокові композиції на балконі кухні, що виходила в сад, і під них влаштували танці довкола вогнища.

      – We will, we will rock you! – дуетом співали Мар’яна та Вікторія.

      Вони підкидали різний мотлох у яскраве багаття, розповідали одна одній смішні історії, що сталися зі знайомими подружніми парами, і реготали на всю горлянку. Усе це було більше схожим на істерію, аніж на стрес, який пережила Вікторія.

      Сад старого австрійського будинку був доглянутим. Довкола прокидалася свіжа зелень. Газони графічно підтяті, квіти висаджені з господарським задумом, вельми вміло й продумано. Гойдалка поміж двох зарослих мохом старезних волоських горіхів завжди була найбільшою радістю для дітей, які приходили в гості до господарів будинку. Малозаселений, але із заможними господарями, він був зразком для інших сусідських будинків.

      – Твоя робота? – запитала подруга у Вікторії, киваючи на квітник.

      – Еге ж, ми ще й зекономили купу грошей на дизайнері. Мені тільки довелося трохи підчитати, коли та які рослини зацвітають. Ну, щоб завжди були яскраві барви серед зелені.

      – Молодчинка. А що, ваш сусід по сходовій так і не заселився? – поцікавилася Мар’янка. – Ролокасети на вікнах вічно спущені.

      – Я думаю, що він тримає цю квартиру для дітей. А поки вони малі, то всім разом їм добре в особняку в Мостиськах. Він же митник!

      – Так, я пам’ятаю. Ти розповідала.

      – Ну, от. До роботи близенько. Не їздити ж зі Львова. На третьому поверсі лише над нами здають квартиру якимсь дуже хорошим, скромним студентам, – продовжила тему Віка. – А внизу живе столітня бабуленція. Напівглуха й напівсліпа.

      – Жартуєш?

      – Ні. Звісно, дуже мила жіночка пані Зося. Справді, старенька й глуха. Тут я кажу правду. Син до неї приходить раз на два-три тижні. Вона ще сама потрафить і на базар піти, і до склепу. Як щось їй потрібно більше, то я їй часом купую.

      – А чого запитуєш?

      – Та так. Просто думаю, що гарна квартира тобі дісталася від батьків. І твій прагматичний Василь усе це дуже добре прорахував. Ти його тут прописала?

      – Так. Але квартира лише моя. Подарована ще до одруження. Вася тут тільки ремонт зробив, меблі купив, – пояснила Віка. – Тут ти неправа.

      – Ну, то й дякувати Богу. Надіюся, що за ремонт гроші назад повстидається вимагати.

      Вікторії були неприємні такі судження подруги, але десь глибоко в душі вона побоювалася, що та права. Тому мовчки пропустила цю фразу. До вечора Василь так і не з’явився. Мар’янка поїхала додому, узявши з Віки обіцянку не впадати в ступор на ранок і не змінювати свого рішення.

      – Я тебе не підмовляю на розлучення, – пояснила подруга. – Але ти маєш розуміти, що це є шанс стати іншою. Жити своїм життям, а не проживати його за Василя. Ти його вже не зміниш. А себе – так!

      – Знаєш, багато жінок так живуть. Я зараз не про зміну рішення, але…

      – Так. Коли чоловіки