Квітникарка. Ніка Нікалео

від усього сущого, насолоду від «незайманості зелені навесні», від черлених плодів восени й скажено іскристого і морозяного снігу взимку.

      Його мордували думки про минуле, про те, що не встиг, а так колись мріяв. І певно, що прийняв уже незворотнє рішення не жити. Уже нічого не міг удіяти, і тому не знаходив собі місця, вертів подушками, перевертався, перекладав їх і так, і сяк, наче так міг дати лад своїм тяжким думам. А вони все товклися й гамселили душу й розум… Руки заважали, крутилися, наче лопаті вітряка. Відчував, що вже скоро… Не знав, що там далі. Але знав, що тут – нестерпно болісно й невимовно пекуче існувати, знаючи інше життя, яким тільки щасливим воно може бути. Дружина, діти – чудова любляча родина. Стабільність і хороші заробітки, можливість дозволити собі й рідним усе… І раптом… Неначе сон, картинка перед очима, дійсність змінилася на те, у чому йому відтоді довелося існувати. Прийняв це й терпів цілих десять літ! Та все ж рано чи пізно терпець уривається і хочеться змінити все, нехай ти навіть не знаєш на що. Головне, щоб лише не так, як зараз!

      – Ніколи не роби того, про що потім дуже-дуже пошкодуєш, – сказав наостанок своїм дівчатам.

      Дванадцятирічна дитина запам’ятає це на все життя, хоча навряд чи здатна оцінити вагу цих слів тієї миті.

      Уже не їв і навіть не пив. Сто грамів води було найбільшим, що міг у себе втиснути крізь соломинку. Йому видавалося, що випив аж забагато. І знову напівзабуття, напівсон – тяжкий, вдумливий і тягучий. Час від часу його відтам висмикували голоси родичів і друзів, які приходили на відвідини.

      Мама крутилася довкола нього бджілкою: переодягала, мила, знову переодягала, змінювала постіль і пелюшки. Потай утирала сльозу – так, щоб дівчата не бачили. Його всі любили, подивовували його силу й життєлюбність, незламність та широту душі. Приходили посидіти поруч свого друга востаннє. Аби віддати йому свою шану й просто тепло душі… Плакали всі – сліз не соромилися навіть мужчини.

      Він їх стиха вітав, упізнавав кожного, називав на ім’я. Відповідав на запитання повільно, чомусь тепер йому це давалося дуже важко, наче треба було мішок перенести з одного кінця футбольного поля в інше. Але розум був світлим і не затуманеним, тому лише внутрішня незрозуміла важкість давалася взнаки.

      Іноді хтось згадував минулі щасливі дні. Розповідав про спільно радісно проведений час, і скупа сльоза скочувалася йому по впалій холодній щоці. Хто знає, як помре і що при цьому відчуватиме?! Він усвідомлював усе, і це було найскладнішим усвідомленням за все його життя, після того, як дізнався, що вже ніколи не зможе самостійно ходити. Те розуміння було гіршим, бо вже тоді не хотів жити. Та все ж знайшов у собі сили ще на десять років.

      Похорон батька був велелюдним, хоча й лила непролазна тропічна злива. Було 13 червня. Усі смирно місили взуттям болото, дехто навіть упав у багнюку при переході через потічок, але ніхто не скаржився. Кожен хотів віддати належну шану своєму найбільшому другові, братові, родичу, який завжди виручав.