Квітникарка. Ніка Нікалео

учорашнім промова, і тихенько ретируєшся, прихопивши із собою увесь куплений непотріб. Хвилина слави не вдалася.

      Так само всі радикальні настрої і впевненість у собі Вікторії, здавалося б, міцно переконаної Маріанною, як вітром здуло, тільки-но на порозі квартири з’явився її дорогоцінний Василь. Ні, звісно, вона його не прийняла! Скандалила, швиргонула той красивезний оберемок, якого в житті раніше не тримала в руках, йому просто в обличчя. А він смиренно стояв у дверях великої кімнати, де вона собі постелила, бо їй огидною була думка про їхню спальню.

      – Ти вирішив, що отак просто прийдеш, і все? І якимись квітами усе залагодиш? – обурено кричала. – Ти покидьок і негідник. Затягнути якусь мантелепу в нашу спальню! Ти знищив усю віру в тебе, у любов. Я тебе ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу! Що ти мовчиш?

      – Я винен. А що я ще маю казати? Визнаю, що винен. Але то сталося для мене самого незрозуміло як, – виправдовувався чоловік.

      Він стоїть у проході, спершись об одвірок. Погляд його карих очей безтурботний і невинний. Хвилясте довге волосся на чубі й вистрижені вилиці, як то зараз у тренді, роблять його вигляд ще більш беззахисним і спантеличеним. Дивиться, як підліток, що накоїв несвідомо якихось пакощів.

      – Вона тебе зґвалтувала у тебе ж удома? У нас удома! – закричала обурена жінка. – Ти зовсім мене за дурну маєш?

      – Не так. Послухай… То я заїхав додому за папкою з необхідними документами. Забув її вчора. А нині терміново треба було перед святами підписати, – говорив переконливо й упевнено. – А вона якось за мною ув’язалася і зайшла до квартири. Та й не було нічого! То ти все не так зрозуміла, неправильно побачила.

      – Ага? То не вір очам своїм?! – оскаженіло вигукнула Віка, у її голосі бриніли сльози.

      – Так! Вона просто хотіла подивитися красивий старий будинок. Казала, що ніколи в таких усередині не була… Ну, я, раз уже вона зайшла, почав розповідати про нас, про тебе й сина. Я не думав, що вона почне мене зваблювати!

      – Капець, який бідний! А хто вона така? – скаженіла дружина, вимагаючи детальних пояснень.

      – То моя нова секретарка. До дідька нахабна дівка. Селючка. Попросилася підробити, бо їй на життя не вистачає. Студентка ще, – пояснив Василь. – Я не знаю, як мені то зробилося, я навіть не зрозумів, як у ліжку опинився. Вона сама все зробила, Вікуль. Не злися! Нічого не було.

      – Секретарка! Як це дешево й банально, – плакала від жалю до себе Вікторія. – То що я бачила? Поясни, будь такий добрий.

      – Ну, що? Що ти бачила?! Вона кинула мене на ліжко й почала роздягатися…

      – Фу, тільки давай без цих огидних подробиць, – їй защеміло у серці, і знову набігли сльози на очі.

      – То така дурня з мого боку. Я ж нічого такого навіть не планував, Вікулю! Я люблю тебе. Ми ж родина! У нас син. Спільні плани на майбутнє. Будь мудрою, зрозумій мене, мала.

      – Не треба казати «мала»! Я то ненавиджу. Уже казала тобі неодноразово, – її зараз дратувало все, що говорив і як говорив.

      – Ну, Вікулю, дорога