Квітникарка. Ніка Нікалео

візьму таксі.

      – Будь ласка, я тебе прошу! Мені так погано!

      І поки подруга добиралася з іншого краю міста, де працювала зараз для одного з автомобільних дистриб’юторів, Вікторія приводила до ладу свій дім. Її окриляла ненависть до чоловіка й огида. Відчувала, що не зможе тепер доторкнутися до нього, як і не дозволить йому нічого такого щодо себе. Та, зрештою, невідомо, чи він цього хотів би. Можливо, що жив із нею через жаль і через сина. Ох! Як це було тяжко й гірко, як неймовірно боляче й водночас неймовірно сумно почуватися такою зневаженою і несправедливо скривдженою.

      – Несправедливо?! Ти жартуєш? Чи ти справді не розумієш, що це не сталося на рівному місці? – несподівано випалила Мар’яна, коли подруга плакалася їй на плечі при пляшці якогось червоного вина, що та захопила із собою по дорозі.

      – Не розумію твого запитання. А чим я заслужила таке ставлення? – здивовано запитала Вікторія. – Я йому навіть і миті ніколи не давала підстав сумніватися у моїй вірності!

      – Ото ж бо й воно! Дуже даремно, що не давала!

      – А що? Треба було? Ти мене спеціально зараз злиш? – обурилася Вікторія.

      – Так! Так, треба було постійно.

      – Ненормальна якась! – ошелешено вибалушила очі зраджена жінка.

      – Я якраз нормальна! А ти? Ти! – голосно заговорила подруга. – Як давно ти була в салоні краси? Як давно робила собі манікюр-педикюр, укладала волосся чи робила маски на обличчі… Чому ти, сидячи вдома без особливих обов’язків, не ходиш до фітнес-центру? Чому ти себе так запустила? Де твоя жіночність, любов до себе, перш за все? Де?!

      – У нас на такі розкоші немає грошей, Мар’янко. Ти жартуєш? Відки мала їх узяти? Життя дорого коштує, а це все для жінок олігархів, – поскаржилася.

      – Ти справді так думаєш чи прикидаєшся? – звела від подиву й невдоволення брови подруга. – Ну, по-перше, то не є розкіш, а необхідність для жінки. А по-друге, твій Василько економіст іще той. Сам одягається по самих бутиках, за останньою модою. І не кажи мені зараз, що йому це необхідно, бо має на роботі мати відповідний вигляд. А по-третє, ти б і сама могла…

      – Не могла! Це не обговорюється, бо я дала слово, що поки малий не закінчить середню школу, повністю ним займатися. Про роботу й мови не могло бути! – заперечила Віка, але в душі її з’явився сумнів і злість на себе саму за те, що справді припустилася такої грубої помилки. – Але це точно не причина його зради.

      – Його зрад! – вигукнула жінка. – Ти просто вперто заплющувала на все це очі, аж поки життя тебе не ткнуло носом, як паршивого кошака. То не причина, Вікі, звісно, ні. Але то є одна з твоїх хиб. Треба було ходити на роботу, доглядати за собою, розвиватися і все, що там ще може бути…

      – Так, але це не дає мені відповіді на запитання, як тепер бути, що робити…

      Мар’янка налила собі ще вина й пішла набирати воду в чайник. Віка стежила за її рухами, і їй так і хотілося протерти стіл, де вона необережно накрапала червоні, як гранатинки, краплі сухого чилійського й розкришила якесь пісочне печиво,