Квітникарка. Ніка Нікалео

може, знов що підкине, – порадив.

      Зітхнула тяжко й більше не піднімала питання, позичила гроші в подруги і купила дітям взуття – доні 35 розмір, а синові – 39. І куди тільки ті діти так швидко ростуть… А взимку чоловік і не згадав навіть, про що просила його два місяці тому. Головне, що собі обновки зробив: нову дублянку, костюм на корпоратив і черевики на цигейці, рукавиці на заячому хутрі. Йому треба, він же до офісу ходить, між люди. А дружині теж купив обновку – шапку рожеву в’язану з рукавичками й шаликом. Шубу вона має норкову, зі шматочків. Ту, що мама їй за вступ до універу подарувала. Не злилася, просто було трішки образливо, але ж їй нікуди ходити особливо. А в бібліотеці вона й так королева.

      Одного разу, у котрусь із річниць їхнього одруження, вирішила накрити святковий стіл. Запекла качку з яблуками, приготувала солодкий рис із родзинками, купила пляшку улюбленого шампанського, запалила свічки… Назарка вклала спати й сіла красива, після перукарні, до столу та й чекала його… аж до ранку. Прийшов, ніби нічого не сталося.

      – Я тебе чекала всю ніч, заснула на дивані. Ти де був?

      – Ну, і чого?! Спала б собі й спала. Я той… чекав з митниці машину. Товар розвантажували, – пояснив, позіхнувши. Увесь якийсь вим’ятий, зі скляними червоними очима. – А що то за свято у нас? Курка з рисом… Га?

      – Ти не пам’ятаєш? Я ж тобі нагадувала, що ми святкуємо п’ять років нашого одруження.

      – А… забув, я забув. Треба було мені подзвонити.

      – Ти не відповідав. Був поза зоною…

      – Дивно, – він витяг свій телефон із кишені піджака. – А… батарея сіла. Я й не зауважив. Вовчик дзвонив-дзвонив водієві на митницю. От і сів.

      Завжди залишав її на останню чергу, вважав неважливою, якимось придатком, що ним можна знехтувати, не брати до уваги взагалі. А вона не помічала того зовсім. Вважала, що всі його справи важливіші за неї. Сама дозволила поставити себе на периферію його життя.

      Далекобійник вислухав її по-батьківськи. Підтримав. Порадив іти подалі від чоловіка, який такої жінки не поважає. І підвіз її ближче до дому.

      Рішення

      Заходила в під’їзд боязко й з оглядкою. Не хотіла, аби хтось її зараз таку бачив: брудну і скуйовджену, з розмазаним по обличчю макіяжем. Старий австрійський будинок з ліпниною, з каріатидами, що підтримували сусідський балкон над широкою дубовою брамою, – усе колись таке рідне й близьке до болю – раптом стало осоружним і страшним. Її трусило й лихоманило від хвилювання: а раптом він з тією ще там, ще вдома, а може, уже малий повернувся зі школи. О Боже! Він же у сестри на селі. Сама його вранці відвезла й хотіла там залишитися до завтра, але передумала… Ох, якби ж то затрималася, то й не знала – не бачила всього цього. Але, очевидно, що настав час дорослішати й розплющувати очі, знімати рожеві окуляри. Боязко ступала мармуровими сходами. Так, наче боялася, що вони зариплять під її вагою, від її рухів. Наче кішка, протиснулася крізь дверний прохід, нечутно прокрутила ключ, беззвучно зачинила за собою важкі броньовані двері.

      Нікого. Взуття в передпокої нема. Визулася